Івана Котляревського ми звикли бачити надто правильно. Батько нової української літератури, автор «Енеїди», засновник нового українського театру, поважний полтавський чоловік, чиновник, офіцер, добродій, людина, яка допомагала викуповувати Михайла Щепкіна з кріпацтва. У цьому канонічному портреті майже немає місця для приватного життя, а тим більше для кохання. Тим дивніше, що одна з найромантичніших історій його зрілих років розгорнулася саме за театральною завісою, поруч із жінкою, яку сучасники знали як яскраву акторку, красуню і приму сцени. Її звали Тетяна Гнатівна Пряженковська. І саме її в біографічній традиції називають останнім коханням Івана Котляревського.
До цього моменту Котляревський уже давно не був юнаком. За плечима залишилося те перше болюче кохання, яке біографи пов’язують із його роботою домашнім учителем у молодості. Тоді він нібито покохав молоду Марію, родичку господарів маєтку, де служив, але дівчина вже була обіцяна іншому. Історія ця обросла легендами настільки, що сьогодні важко відділити документ від пізнішої романтизації, однак сам факт нещасливого почуття згадують і дослідники, і Український інститут національної пам’яті. Після цього Котляревський пішов на військову службу і так ніколи й не одружився. Його легко уявити людиною, яка одного разу закрила для себе цю частину життя назавжди. Але наприкінці другого десятиліття XIX століття в Полтаві з’явився театр — і разом із ним з’явилася вона.
Тетяна Пряженковська вже мала власну історію до зустрічі з Котляревським. Вона була професійною акторкою, грала в Харкові, вміла співати й танцювати, мала сильний темперамент і сценічну привабливість. Її ім’я було добре відоме театральній публіці, а її особисте життя вже встигло стати частиною літературної легенди: кількома роками раніше нею захопився Григорій Квітка-Основ’яненко. Їхні стосунки, за біографічною традицією, навіть наблизилися до шлюбу, але родина Квітки була проти такого союзу. Після розриву Пряженковська залишила Харків і продовжила сценічне життя. Тобто до Полтави приїхала не наївна провінційна красуня, яку відкрив великий письменник, а вже сформована жінка з професією, репутацією і власним досвідом втрат.
Саме це робить її історію з Котляревським цікавішою за банальний сюжет «великий письменник і його муза». Вона не була лише музою. Вона працювала поруч із ним.
На початку XIX століття театр був для Полтави чимось значно більшим, ніж просто вечірня розвага. Тут формувалася нова міська культура, зустрічалися чиновники, дворяни, військові, інтелігенція, актори, люди різного соціального походження. У 1818 році Котляревський став одним із керівників Полтавського вільного театру. Він добирав репертуар, працював з акторами, стежив за постановками, переробляв тексти під конкретних виконавців і фактично жив театром. Саме в цій трупі працювала Пряженковська. Джерела з історії полтавської сцени називають її серед провідних акторок колективу, а біографічні нариси прямо пишуть, що Котляревський почав за нею упадати.
Йому було близько п’ятдесяти. За мірками того часу це вже був дуже зрілий чоловік — із військовим минулим, посадою, власною репутацією і життям, яке, здавалося, давно усталилося. Саме тому поява Пряженковської виглядає не як юнацька пригода, а як дуже пізня можливість почати щось заново.
Їх бачили разом, про їхню близькість говорили в Полтаві, а в навчальній та біографічній літературі збереглася традиція, за якою знайомство тривало приблизно два роки й оточення навіть очікувало весілля. Ми не маємо пачки любовних листів, яка дозволила б відтворити цей роман день за днем, тому тут особливо важливо не перетворювати красиву історію на вигаданий серіал. Але сама традиція про серйозність стосунків існує давно, і Пряженковська справді була однією з центральних жінок полтавського театрального середовища Котляревського.
А потім з’явилася «Наталка Полтавка».
У шкільній історії літератури це просто назва першої великої п’єси нової української драматургії. У живій історії Полтави це була подія. Котляревський писав твір для сцени, яку знав ізсередини, і для акторів, яких бачив щодня. П’єса була українською не випадково і не декоративно: її мова, пісні, характери й саме середовище різко відрізнялися від того переважно російськомовного репертуару, який тоді панував у провінційних театрах імперії.
І тут починається одна з плутанин, які особливо любить історія театру. Різні джерела по-різному називають першу Наталку. Полтавські офіційні матеріали називають першою виконавицею головної партії саме Тетяну Пряженковську. Водночас інші театрознавчі реконструкції віддають роль Наталки Катерині Нальотовій, а Пряженковській — Терпилиху, матір Наталки. Тому твердження, ніби Котляревський написав роль Наталки спеціально для своєї коханої, краще подавати як красиву театральну традицію, а не безсумнівний документальний факт. Незаперечним залишається інше: Пряженковська була частиною тієї трупи, для якої народилася «Наталка Полтавка», і стояла зовсім поруч із Котляревським у момент створення твору, який пережив їх обох.
І це додає історії майже нестерпної літературної симетрії. Котляревський створює п’єсу про молоду жінку, яка не хоче віддавати своє життя нелюбові, про право кохати того, кого обираєш сама, про шлюб не як угоду, а як особисте рішення. А поруч із ним — акторка, власне життя якої вже одного разу було зламане через чужі уявлення про те, з ким їй можна або не можна бути.
Пряженковська до Котляревського вже пережила історію з Квіткою-Основ’яненком, де між почуттям і шлюбом встала родина. Котляревський у молодості пережив власну історію, де між ним і коханою постав уже домовлений шлюб з іншим чоловіком. І ось двоє людей із таким минулим зустрічаються в театрі й працюють над п’єсою, центральна героїня якої вголос говорить те, що для їхнього суспільства все ще було далеко не очевидним: жінка має право не йти за нелюбого.
Можливо, саме через це любовний сюжет «Наталки Полтавки» так легко хочеться прив’язати до приватного життя автора. Але тут історикові доводиться зупиняти романіста. Ми не можемо сказати, що Наталка — це Тетяна. Не можемо довести, що Котляревський писав її як зашифроване освідчення. І тим більше не можемо прочитати кожну репліку героїні як автобіографічний натяк. Проте збіг біографічного і творчого часу все одно вражає.
Прем’єра «Наталки Полтавки» відбулася в Полтаві 1819 року і стала великим успіхом. П’єса швидко почала жити своїм власним життям. Але саме приблизно на цей період припадає важка особиста втрата Котляревського — смерть його матері Параскеви Леонтіївни, з якою він був надзвичайно близький і з якою проживав у родинному домі. У популярних біографіях навіть існує драматична версія, що вона померла саме в час прем’єрного тріумфу і що цей удар різко змінив Котляревського, після чого його стосунки з Пряженковською поступово зійшли нанівець. Джерельна база для такого майже театрального збігу не настільки міцна, щоб подавати кожну деталь як беззаперечний факт, однак сама смерть матері справді стала важливою межею в його житті, а роман із Тетяною завершився без шлюбу.
І отут історія перестає бути схожою на мелодраму.
Не було гучної зради. Не було дуелі. Не було листів із прокльонами, втечі за кордон чи самогубства. Немає навіть достовірно зафіксованої останньої розмови. Просто двоє дорослих людей, які, схоже, певний час були дуже близькими, зрештою пішли різними дорогами.
Пряженковська продовжила сценічне життя. І воно виявилося довгим. Її ім’я трапляється в театральних матеріалах і через багато років після полтавського періоду. Є згадки про її виступи в 1830-х, а останні відомості про її сценічну діяльність доходять до середини 1840-х. Особливо красиво, що пізніше в «Наталці Полтавці» грала вже її доросла донька, тоді як сама Тетяна виконувала роль Терпилихи. Тобто жінка, яка стояла біля самого народження п’єси, прожила з нею значну частину свого професійного життя.
Котляревський після неї так і не одружився.
І саме це дуже спокусливо пояснювати великим нещасливим коханням: спочатку Марія в юності, потім Тетяна в зрілості — і між ними чоловік, який усе життя залишався сам. Але, мабуть, чесніше не вигадувати причин там, де сам Котляревський їх нам не залишив. Він був надзвичайно закритим у приватних питаннях. Науковці Полтавського музею Котляревського звертали увагу, що особисте він ніби свідомо прибирав від сторонніх очей. Від нього не залишилося любовного архіву, зручного для майбутніх біографів, а тому кожна жінка в його житті дуже швидко перетворювалася на легенду.
Можливо, в цьому і є найкраща частина історії Тетяни Пряженковської.
Ми знаємо про неї достатньо, щоб вона не була вигадкою, але недостатньо, щоб привласнити її життя красивим сюжетом про «останню музу генія». Вона мала кар’єру до Котляревського і після нього. Її вже кохав інший знаменитий український письменник. Вона знала, що таке провалене весілля, переїзд, сцена, оплески, гастролі, материнство. Вона була професійною акторкою в час, коли акторська професія для жінки зовсім не означала ані матеріальної стабільності, ані поваги суспільства. Вона пережила двох чоловіків, чиї імена сьогодні стоять у шкільній програмі, і не стала дружиною жодного з них.
Іронія полягає в тому, що історія майже забула її власний голос.
Ми знаємо, що думав про неї Квітка. Знаємо, що Котляревський нею захоплювався. Знаємо, як її оцінювала публіка. Знаємо її ролі. Але майже не знаємо, що про все це думала сама Тетяна. Чи справді вона хотіла заміж за Котляревського? Чи бачила в ньому останню велику любов? Чи, можливо, для неї це був теплий роман із талановитим директором театру, який пізніші біографи зробили значно більшим? Її листів, які дали б відповідь, ми не маємо.
Саме тому ця історія така жіноча і така типова для XIX століття: чоловіче почуття залишилося в біографії великого письменника, а жіноче — майже повністю зникло.
Зате залишилася сцена.
Залишилася Полтава 1819 року, маленький театр, світло свічок і масляних ламп, музиканти перед сценою, актори за кулісами, глядачі, які вперше чують зі сцени живу українську мову не як етнографічну забаву, а як мову великої історії про кохання. Залишилася жінка, яка була частиною цього вечора. І чоловік, якого через два століття назвуть батьком нової української літератури, але який тоді міг стояти за кулісами не тільки як автор і директор, а й просто як чоловік, закоханий в одну з акторок своєї трупи.
Ми не знаємо, які слова Котляревський сказав Тетяні востаннє. Не знаємо, чи планували вони дату весілля, чи це вже перебільшення полтавських пліток. Не знаємо, чи шкодував він через роки, що вона пішла з його життя. Але знаємо інше: після Тетяни Пряженковської в його біографії вже не з’явилося іншої жінки, з якою традиція пов’язувала б настільки серйозне почуття.
Тому її й називають останнім коханням Котляревського.
І, можливо, найбільш прекрасним у цій історії є те, що їхній роман не залишив після себе ані шлюбу, ані дітей, ані спільного портрета. Він залишився десь у просторі між історією та сценою. А поруч із ним залишилася «Наталка Полтавка» — п’єса про жінку, яка вперто відмовляється жити без любові.
Може, це просто збіг.
А може, іноді письменники справді залишають у своїх найвідоміших текстах трохи більше власного серця, ніж збиралися розповісти біографам.
