Європа давно не дорівнює лише Європейському Союзу. Поруч із 27 державами ЄС існують країни, які не є членами блоку, але залишаються частиною європейського політичного, економічного та правового простору. Серед них є як заможні моделі на кшталт Норвегії чи Швейцарії, так і балканські держави, які роками живуть у режимі часткової інтеграції з ЄС, ведуть переговори про вступ, користуються окремими європейськими програмами і водночас зберігають власний правовий режим. Сам факт, що країна не є членом Євросоюзу або ще не стала ним, не означає правової ізоляції чи неможливості для її громадян жити в нормальній юридичній реальності.
Найкращий приклад для України сьогодні це Західні Балкани. Сербія офіційно веде переговори про вступ до ЄС, а Північна Македонія має статус кандидата ще з 2005 року і завершила скринінг усіх шести переговорних кластерів у грудні 2023 року. Попри те, що жодна з цих країн досі не стала членом Євросоюзу, вони не перебувають у «сірій зоні» без правил. Вони мають угоди з ЄС, користуються фінансовими інструментами, беруть участь у частині європейських програм і зберігають стабільні канали переміщення людей, бізнесу та капіталу. Для Брюсселя їхня поступова інтеграція є не винятком, а стандартною моделлю розширення.
Сербія показує, що навіть країна поза ЄС може роками залишатися глибоко вбудованою в європейський простір. За даними Європейської служби зовнішніх дій, переговори про вступ Сербії тривають, а сама країна включена до ширших механізмів поступового зближення з Євросоюзом. Одночасно сербське МЗС підтверджує, що іноземці з чинною візою або дозволом на проживання в країнах Шенгену, ЄС, США чи Великій Британії можуть в’їжджати до Сербії без окремої сербської візи та перебувати там до 90 днів у межах 180-денного періоду. Тобто навіть поза членством у ЄС країна живе не в правовому вакуумі, а в режимі взаємного пристосування до європейських правил мобільності.
Північна Македонія є ще одним показовим кейсом. Вона залишається поза Євросоюзом, але десятиліттями рухається в бік інтеграції, отримує кошти в межах Reform and Growth Facility, а з березня 2025 року приєдналася до географічної зони SEPA, тобто до простору європейських платежів. Для іноземців там також існує чітка система короткострокового перебування, реєстрації адреси і тимчасового проживання. Міністерство внутрішніх справ Північної Македонії прямо вказує, що перебування іноземця має бути зареєстроване у встановлені строки, а довгострокове проживання оформлюється через рішення про тимчасовий дозвіл на проживання. Це ще раз демонструє головне: поза ЄС не означає поза законом або поза Європою.
Для України цей висновок особливо важливий зараз, коли мільйони громадян живуть у країнах ЄС під тимчасовим захистом і природно бояться, що після завершення нинішнього механізму настане правовий обрив. Але офіційна позиція ЄС говорить про інше. Рада ЄС погодила продовження тимчасового захисту для людей, які виїхали з України, до 4 березня 2027 року. Європейська комісія окремо пояснює, що це рішення дає державам і самим українцям необхідну правову визначеність, а паралельно в ЄС уже обговорюється координований перехід до інших форм легального перебування, щоб вихід із режиму тимчасового захисту не був хаотичним. Станом на кінець лютого 2026 року в Євросоюзі під тимчасовим захистом залишалися близько 4,4 мільйона осіб, переважно громадян України.
Іншими словами, сьогоднішня європейська логіка щодо українців полягає не в тому, щоб одного дня просто «вимкнути» статус, а в тому, щоб мати керований перехід. Саме тому в офіційних матеріалах Єврокомісії вже зараз прямо згадується перспектива переходу від тимчасового захисту до інших дозволів на проживання або поступового повернення, коли це стане можливим. Це дуже відрізняється від сценарію масової юридичної невизначеності, якого багато хто боїться. ЄС, навпаки, намагається інституціоналізувати цей перехід.
Окремо варто враховувати й те, що сама Україна вже давно не перебуває на стартовій точці. Вона отримала статус кандидата на вступ до ЄС у червні 2022 року, а переговори про вступ були офіційно відкриті в червні 2024 року. У вересні 2025 року Україна завершила скринінг, а Єврокомісія зазначає, що країна вже виконала умови для відкриття трьох переговорних кластерів. Тобто Україна рухається не в бік віддалення від Європи, а в бік дедалі глибшої інституційної інтеграції. Це не скасовує складності процесу, але принципово змінює саму рамку страху: українці не є «тимчасовими чужими» для ЄС, вони є громадянами держави, яка вже формально перебуває в переговорному процесі про членство.
Досвід Балкан також показує, що між повним членством і повною невизначеністю існує великий простір проміжних рішень. Кандидатські держави можуть мати доступ до частини програм ЄС, до фінансових інструментів, до освітніх і мобільнісних механізмів. Наприклад, Сербія і Північна Македонія прямо зазначені серед країн, асоційованих до програми Erasmus+, а для Північної Македонії Єврокомісія вже затверджувала фінансування в межах західнобалканського пакета реформ і зростання. Тобто навіть до вступу ЄС може поступово включати країну у свій функціональний простір. Саме така модель поступового входження сьогодні є найбільш реалістичною і для України.
Ще один важливий момент полягає в тому, що навіть за межами членства в ЄС країни Європи можуть бути повністю залучені до спільних безпекових і гуманітарних механізмів. Рада ЄС прямо зазначає, що у межах цивільного захисту разом із країнами Євросоюзу в допомозі Україні беруть участь, зокрема, Північна Македонія, Норвегія, Сербія і Туреччина. Це означає, що сучасна Європа вже давно працює не як закритий клуб із жорсткою лінією «всередині або зовні», а як багаторівнева система співпраці. Для українця це важливий психологічний висновок: відсутність остаточного статусу членства не означає автоматичної втрати правового або цивілізаційного зв’язку з Європою.
Саме тому Україні не варто боятися майбутнього в категоріях «або ми негайно в ЄС, або нас викинуть у невідомість». Європейська практика показує інше. Існують держави, які роками не є членами ЄС, але мають візову мобільність, фінансову інтеграцію, доступ до окремих програм, зрозумілі режими для іноземців і постійний політичний діалог із Брюсселем. Україна ж стартує не з балканського нуля, а з набагато сильнішої геополітичної позиції: вона має статус кандидата, відкриті переговори, завершений скринінг і безпрецедентний рівень політичної підтримки з боку Євросоюзу.
Страх перед «юридичним проваллям» після тимчасового захисту зрозумілий, але він дедалі менше відповідає реальній політиці ЄС. Реальність полягає в тому, що Європа вже готує моделі переходу, а сама Україна вже вписана в довгу архітектуру розширення. Питання більше не в тому, чи існуватиме для українців правовий статус у Європі. Питання в тому, якою саме буде наступна форма цього статусу: тимчасовий захист, національні дозволи, працевлаштування, навчання, возз’єднання сім’ї чи інші механізми довгого перебування. Але говорити, що після завершення нинішнього етапу настане правова темрява, уже немає підстав.
Україна має всі причини дивитися на своє європейське майбутнє не крізь страх, а крізь логіку поступового закріплення. Європа вже не раз показала, що вміє роками тримати країни у просторі інтеграції ще до повного членства. І якщо Сербія чи Північна Македонія змогли десятиліттями жити в режимі часткового входження без правового розпаду, то для України, яка має значно більшу політичну вагу для сучасного ЄС, сценарій повної юридичної втрати опори виглядає ще менш імовірним.
