Росія залишається найбільшою ядерною державою світу за загальною кількістю боєзарядів. За оцінками SIPRI та Federation of American Scientists (FAS), країна має близько 5,4–5,5 тисячі ядерних боєголовок, з яких приблизно 1 700 розгорнуті на носіях стратегічних сил, ще кілька тисяч перебувають на складах або очікують утилізації. Проте сама кількість боєзарядів не є єдиним показником боєздатності. Значно важливішими є стан носіїв, виробничі можливості та здатність підтримувати цей арсенал у працездатному стані.
Основою російської ядерної тріади залишаються міжконтинентальні балістичні ракети наземного базування, стратегічні підводні човни та дальня авіація. Найбільш відомим символом російського ядерного потенціалу є ракета РС-20В «Воєвода», яку на Заході знають під назвою SS-18 Satan («Сатана»). Саме вона десятиліттями вважалася найпотужнішою міжконтинентальною балістичною ракетою у світі.
Однак існує маловідомий факт: ці ракети були розроблені в Україні конструкторським бюро «Південне» та виготовлялися на Південному машинобудівному заводі (Південмаш, ЮМЗ) у Дніпрі. До 2014 року значна частина технічного супроводу, регламентних робіт і продовження ресурсу здійснювалася саме українськими підприємствами. Після початку російської агресії будь-яке військово-технічне співробітництво було повністю припинене.
Це означає, що Росія вже понад десять років не має доступу до оригінальної конструкторської документації, виробника та повного циклу сервісного обслуговування цих ракет. Хоча російська сторона заявляє, що освоїла необхідні технології самостійно, незалежні експерти зазначають: підтримка складних рідинних міжконтинентальних ракет без участі їхнього розробника є надзвичайно складним завданням.
Саме тому Москва вже кілька років намагається поступово замінити «Воєводи» новою ракетою РС-28 «Сармат». Кремль позиціонує її як найсучаснішу міжконтинентальну ракету світу, однак програма супроводжується численними проблемами. За відкритими даними, випробування неодноразово переносилися, а частина пусків завершувалася невдачею. Західні аналітики вважають, що серійне виробництво просувається значно повільніше, ніж заявляє російська влада.
Окремою проблемою є стан російської оборонної промисловості. Виробництво сучасних ракет потребує високоточної електроніки, спеціальних матеріалів і складного обладнання. Після запровадження масштабних санкцій доступ Росії до багатьох критично важливих компонентів суттєво ускладнився. Саме тому Кремль змушений використовувати схеми паралельного імпорту та закуповувати окремі елементи через треті країни.
Водночас недооцінювати російський ядерний потенціал було б небезпечно. Навіть за наявності технічних труднощів Росія зберігає достатню кількість боєзарядів і носіїв, щоб залишатися однією з двох головних ядерних наддержав світу. Саме тому ядерне стримування продовжує бути ключовим елементом безпеки НАТО.
Сьогодні головним викликом є не стільки кількість російських ядерних боєголовок, скільки поступове старіння значної частини стратегічних систем, залежність окремих програм від втрачених українських технологій та складність модернізації арсеналу в умовах міжнародних санкцій. Це не робить російський ядерний потенціал небоєздатним, але значно ускладнює його оновлення та довгострокове підтримання на рівні, який Кремль демонструє у своїй офіційній риториці.
