29 січня Україна відзначає День пам’яті героїв Крут — на згадку про знакову подію національно-визвольних змагань початку ХХ століття, факти про яку Україні довелося виборювати з-поміж пропагандистських трактувань радянської історіографії та пізніших міфів.
Про це повідомляє NV.
106 років тому, у січні 1918 року, біля залізничної станції Крути (нині Чернігівська область) сили Української Народної Республіки, яка за кілька днів до того проголосила свою незалежність, намагалися зупинити наступ більшовицьких військ, що просувалися на Київ.
Саме під Крутами дати відсіч силам Червоної гвардії довелося найменш підготовленій ланці українського війська: зокрема їм протистояли кількасот київських юнкерів, а також студентів і гімназистів.
Після бою більшовики розстріляли 27 (за деякими даними, 28) полонених юнаків. Частину з них у 1918 році з почестями поховали на Аскольдовій могилі в Києві. Нині це поховання не зберіглося, хоча поблизу встановлено пам’ятний знак героям Крут.
Трагічні обставини бою під Крутами були частково обумовлені стратегічним прорахунком військового командування УНР, яке не передбачило можливості основного удару більшовиків з цього напрямку.
Після Жовтневої революції Раднарком оголосив війну українському уряду в Києві в грудні 1917 року, невдовзі розпочалися бойові дії, до кінця того ж року радянську владу було встановлено у Харківській та Катеринославській губерніях.
На початку 1918 року саме з напрямку Харкова, залізницею через Полтаву, вела наступ на Київ основна колона військ Червоної гвардії під керівництвом Михайла Муравйова — найбільш боєздатна частина більшовицьких сил, переважно червоногвардійців. Тому саме на полтавський напрямок у січні 1918-го року Київ скерував свої основні та найдосвідченіші ударні сили підкріплення.
Утім, Муравйов здійснив неочікуваний «хід конем», як характеризує його дії історик Михайло Ковальчук. Він перекинув свої сили через Прилуки до станції Бахмач, аби вдарити війська УНР з чернігівського напрямку, водночас з’єднавшись з іншою колоною більшовиків. Ці війська під керівництвом Рейнгольда Берзіна намагалася просунутися на українську столицю з Гомеля через Бахмач, сили складалися здебільшого з колишніх фронтовиків і були значно менш мотивованими. Наступ просувався повільніше, і досі його вдавалося стримувати силами київських старшокурсників Першої української юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького.
Українські юнкери тримали позиції біля міста Бахмач від середини грудня 1917 року і були виснажені обороною. Тому в 20-х числах січня 1918-го — не дочекавшись підкріплення чи ротації і не знаючи про плани Муравйова — чимала частина українських захисників на короткий час повернулася в Київ, залишивши незначні сили тримати оборону Бахмача.
Вже невдовзі військове керівництво УНР (командувач Київського військового округу Микола Шинкар та начальник його штабу генерал Олександр Греков) наказало юнкерам повернутися на позиції до Бахмача. А ще дозволило приєднатися до цих сил Студентському куріню — наймолодшому загону, недосвідченому і щойно сформованому, який складався з київських студентів та гімназистів. Історики припускають, що в УНР вважали «чернігівський» напрямок відносно безпечною ділянкою фронту, і тому зважилися на такий крок.
Коли ж ці юнацькі сили УНР вранці 29 січня 1918 року ешелоном повернулися в район Бахмача, лінія оборони відсунулася вже до станції Крути, де українській молоді і довелося прийняти бій з несподівано потужними та об’єднаними силами більшовиків (під загальним керівництвом Муравйова).
За підрахунками істориків, на момент бою під Крутами загальна чисельність сил УНР складала 500−600 осіб.
Зокрема станцію обороняли:
- 250−400 вояків — юнкери 1-ї української юнкерської школи ім. Богдана Хмельницького (Київ);
- близько 120 осіб — Студентський курінь Січових Стрільців (добровольче об’єднання, сформоване в Києві на початку січня 1918 року, куди увійшли учні та студенти київських гімназій та університетів, які не мали фактично ніякого військового вишколу);
- 50−100 осіб — добровольці з місцевого Вільного козацтва («Курінь смерті»).
Ці сили УНР мали на озброєнні 16 кулеметів, певний запас набоїв, бронепотяг, а також створену ще раніше задля захисту Бахмача імпровізовану «бойову платформу» (два вагони плюс платформа з однією гарматою, все власноруч «броньоване» шпалами, мішками з піском, листовим залізом тощо). Також українські оборонці мали неподалік станції військовий ешелон, яким зрештою і вдалося евакуювати поранених та вцілілих учасників бою.
Натомість об’єднані колони більшовицьких військ під загальним керівництвом Муравйова нараховували до 5 тис. осіб, з них 1 тис. бійців-червоногвардійців мали наступати на Крути безпосередньо, а за потреби більшовики могли швидко збільшити це військо до 3 тис. осіб (за рахунок загонів, які залишилися в Бахмачі). Крім того, наступ більшовицької піхоти на станцію, яку обороняли юнаки УНР, мали підтримати гарматним і кулеметним вогнем два бронепотяги.
Отже, загалом більшовицькі сили в районі Крут приблизно в шість разів переважали захисників УНР кількісно. Потужнішою була і їхня вогнева міць.
Студентський курінь, довкола якого розгорнулися найтрагічніші події оборони Крут і який нараховував не більше 120 осіб, було створено аж ніяк не для боїв на фронті.
Взимку 1917−1918 років на тлі більшовицького наступу на Українську Народну Республіку серед київської молоді здійнялася хвиля добровольчої самоорганізації задля захисту УНР і Києва зокрема.
Як свідчать документи, на зборах київських вишів студенти ухвалювали рішення про необхідність утворення допоміжної сили для Січових стрільців. «Українська фракція центру Університету Св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою, героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити отой похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим», — йшлося у відозві університету Св. Володимира (нині КНУ ім. Т. Шевченка). Аналогічні заяви затверджували також в інших закладах.
Нова формація була створена на початку січня 1918 року й отримала назву Студентський курінь Січових стрільців, до неї увійшли учні старших класів та студенти таких навчальних закладів:
- Українського народного університету,
- Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства,
- Політехнічного інституту,
- Київського університету ім. Св. Володимира,
- Комерційного інституту,
- Першої української гімназії ім. Т. Шевченка.
Курінь складався з єдиної сотні, яка мала б допомогти підтримувати безпеку та спокій у Києві. Студентам приділили «вихователя» з Київського кадетського корпусу, який мав би навчити їх базовим навичкам військової справи — це й була вся підготовка «січовиків”-новачків.
Історики вважають, що на фронт Студентський курінь відправляти ніхто не планував, а під Крутами ці юнаки опинилися за збігом обставин. Зокрема через те, що під час свого «вишколу» в Києві перетнулися в казармах з юнкерами, які щойно повернулися з району Крут (з-під Бахмача) в столицю з вимогою ротації та підкріплення. Студентський курінь запропонував стати таким «підкріпленням», а військове керівництво УНР на це погодилося, помилково вважаючи чернігівський напрямок відносно безпечним.
Саме так наймолодші недосвідчені юнаки опинилися 29 січня на залізничній станції Крути.
Битва під Крутами тривала фактично весь день, протягом світлої частини доби. Захисники УНР, попри значну перевагу більшовицьких сил, спромоглися дати їм бій. Вони встигли викопати імпровізовані окопи осторонь залізниці, частково використали залізничний насип як захисну перешкоду. Тож червоногвардійських піхотинців, що просувалися з боку Бахмача відкритим полем, зустріли інтенсивним кулеметним вогнем. При цьому оборонці Крут розділилися та зайняли кілька окремих позицій, а наймолодшу частину Студентської сотні відправили подалі від епіцентру подій, на крайню ліву ділянку позицій.
«Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми з попередженням, аби поводились обережно, бо ж багато було таких, що стріляти не вміли,» — згадував один з учасників подій, якого цитує історик Михайло Ковальчук.
Наступ більшовиків військам УНР вдалося стримувати до вечора, однак вони поступово втрачали сили. Зазнав пошкодження і був змушений від’їхати український бронепотяг, а згодом також імпровізована броньована платформа УНР, що деякий час самотньо протистояла обстрілам ворога та його двом повноцінним бронепотягам. В оборонців Крут почали закінчуватися набої до кулеметів.
До того ж надійшла вкрай невтішна звістка з Ніжина, розташованого в тилу «крутян». Тамтешня залога — вояки українського військового куреня ім. Т. Шевченка — вирішили перейти на бік більшовиків та прийняти їхній «революційний загін з належною пошаною і вітати його як борців за трудовий народ і надавати йому всіляку підтримку».
Історик Ковальчук вважає, що це остаточно визначило хід подій. «Стало зрозуміло, що потрібно евакуюватися: в умовах нічного бою [силам УНР] загрожувало повне оточення, ситуація могла закінчитися катастрофічно», — пояснював він на відкритій лекції проекту Історичний лікбез, присвяченій 100-річчю подій під Крутами.
Тож пізно ввечері захисники Крут за наказом командирів оборонної операції почали залишати позиції. Вони просувалися до військового ешелону, який чекав поодаль з тилового боку станції Крути в напрямку Києва. Утім, сталася фатальна подія: одна чота зі Студентського куреня (близько 30 осіб) заблукала в темряві і вийшла зі своєї позиції до самої станції, яку на той момент вже захопили більшовики.
Так в полоні червоногвардійців опинилася частина найменш досвідчених захисників Крут, у тому числі київські студенти та учні (щонайменше 7 гімназистів, як вдалося встановити історику Віталію Скальському). Серед них, ймовірно, був і молодший брат сотника Аверкія Гончаренка, який командував усіма військами УНР під Крутами — принаймні сам він писав про це в мемуарах.
«При докладнім особистім перегляді довідався, що не оказалося й цілої чоти студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно», — згадував Гончаренко. Ешелон з усіма вцілілими силами УНР був змушений поїхати з-під Крут.
Наступний після бою день став останнім для майже трьох десятків українських юнаків, полонених більшовиками. Червоногвардійці розстріляли їх, залишаючи станцію Крути — загалом 27 чи 28 осіб. Дані істориків досі відрізняються, достеменний перелік загиблих за прізвищами не зберігся. Найстаршим було близько 25−26 років.
По-різному оцінюють і загальну кількість втрат УНР, включно із оборонцями Крут, які були вбиті під час самого бою чи померли через важкі поранення невдовзі опісля. Інститут національної пам’яті наводить цифру в 70−100 загиблих вояків УНР (включно з розстріляними студентами) — тобто близько шостої частини усіх сил, які вдалося зібрати для оборони станції Крути. Разом з пораненими ця цифра зростає до 127−146, або навіть до 250 осіб — залежно від джерела.
Також невідома точна кількість більшовиків, що загинули під час наступу на Крути. Зазвичай називають цифру у 300 осіб — убитих і поранених разом.
Тіла розстріляних українських юнаків були поховані спочатку неподалік місця бою, а згодом перепоховані в Києві на Аскольдовій могилі. Ця церемонія відбулася в березні 1918 року — вже після того, як уряд УНР зміг повернутися до звільненого від більшовиків Києва за підтримки німецько-австрійських військ. Історія зберегла 20 прізвищ загиблих оборонців Крут, хоча через втрачені за століття документи науковці досі не певні, скільки саме тіл розстріляних вдалося перевезти до Києва та скільки з них знайшли спокій на Аскольдовій могилі. Після того, як у середині 1930-х років цвинтар звідти прибрали, частину поховань перенесли на інші кладовища української столиці. Зокрема, могила героїв Крут Володимира Шульгина нині знаходиться на Лук’янівському цвинтарі.
Сучасні дослідники припускають, що насправді бій під Крутами відбувся 30-го, а не 29 січня 1918 року. А помилкову дату в історіографії було зафіксовано через публікацію в радянській пресі, де днем зайняття більшовиками станції Крути значилося 29 січня. Повідомлення базувалося на інформації штабу Муравйова, хоча насправді російські червоногвардійці могли спочатку переплутати з Крутами сусідню станцію Плиски, яка також була локацією боїв тих днів.
Таку версію подій відстоює зокрема історик Михайло Ковальчук, якому вдалося відшукати спогади деяких учасників бою — «у тому числі й написані безпосередньо після тих подій, де днем крутянського подвигу все ж таки названо 30 січня». Ковальчук також вказує на низку невідповідностей — зокрема на те, що більшовицькі сили опинилися в Ніжині (18 км від Крут) лише 31 січня, що також свідчить на користь версії про бій за день до того. Історик посилається і на дані більшовицьких архівів, що збереглися в РФ, з якими він мав нагоду працювати до початку війни з Росією — у них також йдеться про 30 січня як дату взяття Крут.
Як нагадує Український інститут національної пам’яті, для УНР рахунок тоді справді йшов на дні.
Об’єднані більшовицькі війська Муравйова невдовзі після бою під Крутами захопили Київ (столицю штурмували 4−8 лютого 1918 року). Однак 9 лютого УНР підписала в Бресті (сучасна Білорусь) Брест-Литовський мирний договір — угоду з країнами Четверного союзу (Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією та Болгарським царством). За цим документом вони визнавали УНР незалежною, рівноправною державою, а також зобов’язувалися допомогти Центральній Раді звільнити територію УНР від більшовиків. Цей вимушений крок на деякий час дозволив УНР втримати державність.
Вже 1 березня 1918 року через наступ австро-німецьких військ сили більшовиків були змушені залишити Київ. Через тиждень до міста повернувся уряд Центральної Ради, більшовицьку владу на деякий час було повалено. Тож, як вважають деякі історики, бій під Крутами був одним з факторів, що дав змогу УНР виграти крихти часі для проведення історично важливих перемовин.
Матвій Данилюк, якому на момент бою під Крутами було близько 25 років, у січні 1918 року обороняв залізничну станцію у складі юнкерів Київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького, в якій навчався. Був вояком армії УПА і вважається єдиним учасником битви, який дожив до проголошення незалежності України в 1991 році.
«Як вже Народний рух організувався, дід Матвій завжди їздив на збори», — розповідала про нього односельчанка Надія Головчук. Данилюк помер у селі Ватин Волинської області в 1994-му, на 103 році життя. Його правнук Володимир Іщук загинув у серпні 2014 року під Іловайськом, де воював у складі роти Світязь — добровольчого підрозділу МВС, створеного у Волинській області.
