Напередодні Дня Героїв Небесної Сотні, який відзначається 20 лютого, в Україні згадують страшні та криваві події 2014 року в Києві. 18-19 лютого сім років тому було вбито та поранено велику кількість протестувальників. Про те, що відбувалося під час Майдану, розмовляли з учасниками Революції гідності зі Слов’янська Сергієм Лілеєвим та Мартиросом Григоряном у Центральній бібліотеці міста. На заході були студенти Слов’янського хіміко-механічного технікуму та бійці Слов’янського полку НГУ.
Ось що розповідав учасник російсько-української війни Лілеєв про події семирічної давнини. Сергій був на Майдані не постійно, а приїжджав періодично. Коли відбулися події на вул. Грушевського, він поїхав до Києва, щоб підтримувати Андрія Лозу у суді, допомагати юридично. Потім Андрія звільнили.
«Щодо подій на вул. Грушевського, міфи про те, що там були люди з Західної України, а зі східних областей там нікого не було. Насправді перша затримана людина – це Андрій Лоза, на той час з Артемівська (зараз Бахмут). Багато було людей з Донеччини, з Донецька та інших регіонів Сходу», – розповідає Сергій.
Про межу, яку переступила та влада, яка спочатку влаштувала напад на студентів, ще, по суті, на початку всіх подій. Потім почався справжній терор проти протестуючих, а далі вже були перші жертви. Саме це і стало тією точкою неповернення для Сергія.
«У тієї влади не було шансів. Вона переступила через ту межу, коли можна було відкотити це все, розійтися якось мирно, про щось домовитися. Коли вже почалися смерті, всім стало зрозуміло, що треба йти до кінця».
Щодо мотивів, які спонукали його взяти участь у Революції Гідності:
«Ми перетворювалися в авторитарну державу, де надалі не буде ні виборів, ні права обиратися та брати обраним. Все виглядало на той момент страшно. Ми боялися за майбутнє України. Ми перемогли, ми дали шанс українцям обирати собі владу. Але вибір був такий, який він був».
Головним мотивом своєї участі в Майдані Сергій визначає протидію встановленню авторитаризму у державі. Він розповів, як його переслідували вже на Донеччині, у Слов’янську:
«Міліція зі мною зустрічалася, розповідала що зі мною буде, якщо я не припиню цим займатися. А це були мітинги у Слов’янську на День соборності, на День незалежності. Це навіть не були якісь протестні акції. Це взагалі не можна було робити, бо мені розповідали, що в мене будуть якісь неприємності. На той момент будь-яку опозиційну силу вже заганяли в ті рамки, коли не можна було займатися політичною діяльністю. Я вже розумів, що наступних виборів просто не буде. Вони будуть просто формальністю. Ми вже перетворювалися на авторитарну країну. Були силові методи, мені розбивали в автобусі лобове скло. Нас спочатку зупинила ДАІ, а потім перед нами зупинилася автівка. Потім на дорогу вибігає людина з мішком і кидає мішок у лобове скло автобуса. У мішку була гиря».
Була написана заява до міліції, але ніхто нікого не шукав, хоча були фото, фото авто, яке зупинялося перед автобусом. До речі, ті ж самі міліціонери, які на Донеччині протистояли учасникам Майдану, потім, по суті, здавали міста терористам.
Зі Слов’янська, як напевно і з інших міст, звозили людей на так званий Антимайдан. Це бачило багато людей. І це не було якоюсь таємницею.
От що розповідає Сергій Лілеєв щодо представників Антимайдану:
«Жодного разу в Маріїнському парку я не був. «Антимайдан» був у загоні, за парканом. Звісно, вони звідти виходили, гуляли по Києву, по крамницях, дивилися пам’ятники. Вони їздили туди погуляти. Всі прапори Партії регіонів, розпізнавальні знаки залишалися у цьому загоні. Колишня влада у Слов’янську це все організовувала, збирала автобуси, збирала працівників комунальних закладів. Це все очолювала як Штепа, так і Лях (нинішній міський голова). Тоді він був керівником «Молодих регіонів». В мене є всі докази та фотографії».
Далі Сергій додає:
«Ніякого протистояння з нами не було, бо це були люди не ідейні. Якщо там були ідейні люди, то їх можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Отам, мабуть, були гроші, все ж таки. Люди їздили, заробляли».
Якби Майдан не переміг, ми повністю попали б під вплив Росії?
«Ми живемо в країні, яка постійно знаходиться в тій або іншій стадії війни з Росією: інформаційній, торговій. Історія циклічна, це все повторюється. Зараз відбувається справжня війна, вона була і на початку минулого століття. Ми той народ, який не може не перемогти. Ми не росіяни, які можуть спостерігати, як друга або товариша тягнуть до автозака. У них це норма. Ми зовсім інші. В нас є воля до перемоги, боротьби, демократії. Ми не підкоряємося. В нас не було шансів не перемогти».
