Минулого місяця Україна втратила вісім Героїв на війні з Росією. Ці люди, які віддали життя за те, щоб інші могли дихати на повні груди, мають увійти в історію. І країна повинна пам’ятати своїх захисників поіменно.
Вам, полеглі солдати липня 2020-го, присвячується…
1. Олег Олегович Шило (05.04.1991 – 08.07.2020)
Народився у Києві. Брав активну участь у Революції Гідності. Навесні 2015 року записався добровольцем, однак на навчальному полігоні у Десні його «забракували» через стан здоров’я.
26.12.2019 року підписав із ЗСУ контракт. Солдат, стрілець – помічник гранатометника 30-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 8 липня на підступах до міста Попасна Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 11 липня на Берковецькому кладовищі Києва. У нього залишилися мати, вітчим та сестра.
2. Тарас Тарасович Матвіїв (18.02.1989 – 10.08=7.2020)
Народився у селі В’язівне Любешівського району Волинської області. Мешкав у місті Жидачів Львівської області.
Брав участь у Революції Гідності у лавах 3-ї сотні Самооборони Майдану. Був одним з координаторів «Пошукової ініціативи» – організації волонтерів, що займалася пошуками зниклих безвісти під час Майдану людей, членом громадської організації «Українська галицька асамблея», з 2015 до 2019 року – депутатом Жидачівської районної ради від Української Галицької партії.
Від початку війни був волонтером, а у травні 2015 року вирушив на Схід вже у як доброволець окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ». Брав участь у бойових діях у Пісках, Водяному, Опитному.
13.08.2018 року був призваний за контрактом. У Львівської академії сухопутних військ пройшов лідерські курси отримав звання «молодший лейтенант» з кваліфікацією «офіцер управління тактичного рівня».
Влітку 2019 року Тараса доправили проходити службу до 24-ї ОМБр. Молодший лейтенант (на момент загибелі), командир 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
10 липня о 19.25 в районі селища Троїцьке Попаснянського району Луганської області Т зазнав вкрай важких осколкових поранень під час мінометного обстрілу наших позицій з боку найманців РФ. Перша міна влучила у бліндаж, той загорівся, і Тарас кинувся рятувати двох побратимів з-під уламків. Витягнув їх, врятував, але в цей час поруч впала друга міна, осколки якої смертельно поранили офіцера. Помер близько 20.00 під час евакуації.
14 липня з Тарасом Матвіївим попрощалися на Майдані Незалежності у Києві, а 15 липня поховали у Жидачеві. У нього залишилися батьки.
Указом Президента №271/2020 від 13.07.2020 року Тарасу Матвіїву присвоєне звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота зірка» (посмертно). Наказом Міністра оборони України присвоєне чергове військове звання «лейтенант» (посмертно).
3. Євген Олександрович Чумаченко (26.03.1988 – 13.07.2020)
Народився у місті Ізмаїл Одеської області. Мешкав у місті Арциз.
15.09.2018 року призваний за контрактом Арзцизьким РВК. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Загинув 13 липня в районі села Славне Мар’їнського району Донецької області від смертельних поранень, що дістав під час обстрілу наших позицій з гранатометів та стрілецької зброї.
Похований 16 липня у Арцизі. У нього залишилися мати, дружина та двоє дітей.
4. Дмитро Анатолійович Красногрудь (позивний Мир) (18.10.1978 – 13.07.2020).
Народився у Лимані Донецькій області.
Багато років віддав військовій справі: починав як миротворець у складі миротворчої місії ООН у Сьєрра-Леоне. Потім служив у розвідці 20-го окремого мотопіхотного батальйону, який згодом увійшов у підпорядкування до 93-ї окремої механізованої бригади.
Як пригадують розвідники мотопіхоти, Красногрудь прийшов у батальйон у 2015 році, брав участь у визволенні Мар’їнки, Авдіївки. Обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював на Авдіївській промзоні. А потім перейшов у 35 бригаду й продовжив боротися за Україну там.
Лейтенант, командир розвідувального взводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.
Більше можна прочитати тут: Як російська пропаганда прикривали воєнний злочин: з мешканця Лиману робили найманця із США
Влітку 2017 року він розробляв та брав участь в операції, в результаті якої був взятий у полон російський військовий Віктор Агєєв.
Загинув Дмитро Красногрудь 13 липня в районі селища міського типу Зайцеве Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої.
Евакуаційна група, яка спробувала дістатися тіла загиблого лейтенанта, потрапила у засідку, була обстріляна й змушена відійти назад. Тіло ворог віддав лише 15 липня.
Похований 17 липня у місті Лиман Донецької області. У нього залишилися батьки, дружина та двоє дітей.
Читайте також:Розстріл НЗФ РФ української евакуаційної групи на Донбасі був свідомим: відео з безпілотника
5. Мікола Ілін (позивний Естонець) (23.04.1984 – 13.07.2020)
Народився у місті Могильов (Білорусь). У 2006 році переїхав до Естонії. З 2018 року мешкав у Білій Церкві (Україна).
Був активістом і неодноразово брав участь в акціях протесту у Білорусі та затримувався місцевим ОМОНом. Був членом Могильовської філії молодіжної організації «Зубр» та учасником «Молодого фронту».
19 березня 2006 року білоруська молодь організувала у центрі Мінська наметове містечко і ця подія отримала назву «Плошча – 2006» або «Джинсовою революцією». 25 березня її жорстоко розігнав ОМОН. Мікола був там з першого дня. Але 23 березня 2006 року, намагаючись доставити до наметового містечка біотуалет, був атакований п’ятьма ОМОНівцями та жорстоко побитий. Під час остаточної зачистки містечка Міколу знову сильно побили і він опинився у лікарні, де до нього почали навідуватись працівники білоруського КДБ. Миколі вдалося утекти з лікарні та виїхати до України.
За допомогою українських волонтерів він зміг виїхати до Естонії, де згодом отримав громадянство.
Згодом він переїхав до України і вже у січні 2018 року перебував на навчаннях у 205-му Навчальному центрі тактичної медицини. Після закінчення підписав контракт із 35-ою ОБрМП, у якій служив увесь час у різних підрозділах, намагаючись цим віддячити Україні та її волонтерам, які допомогли йому у скрутні часи. Мешкаючи в Україні, увесь час підтримував дії білорусів у Києві, допомагав створити українську філію білоруського руху солідарності «Разам».
Сержант, старший бойовий медик десантно-штурмової роти 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 13 липня в районі селища міського типу Зайцеве Бахмутського району Донецької області під час спроби евакуації пораненого перед тим командира розвідувального відділення 35-ї ОБрМП Ярослава Журавля.
Читайте також: Російські бойовики здійснили наругу над тілом військового медика: фото не для публікацій
Тіло Міколи Іліна забрав ворог, передача тіла українській стороні відбулася 17 липня. Після експертизи ДНК із військовослужбовцем попрощалися 22 липня у Києві. По тому його тіло було піддане кремації на Байковому кладовищі, прах розвіяли над територіями України та Білорусі. Частка праху також буде розвіяна над Естонією після проходження терміну карантину.
У нього залишилися батьки та цивільна дружина.
6. Ярослав Сергійович Журавель (08.03.1980 – 13.07.2020)
Народився у селі Андріївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
Почав воювати навесні 2015 року у 20 окремому мотопіхотному батальйоні, який згодом увійшов у склад 93 бригади «Холодний Яр». Брав участь у боях за Мар’їнку, Піски, Авдіївку, боронив Трьохізбенку, Чермалик, Авдіївську промзону.
Сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення розвідувального взводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 13 липня від поранень, що дістав під час спроби евакуації загиблого Дмитра Красногрудя, коли наша рятувальна група потрапила у пастку і була обстріляна з боку найманців РФ.
Передача тіла Ярослава Журавля українській стороні відбулася 21 липня.
Після проведення експертизи ДНК, похований 23 липня у рідному селі. У нього залишилися батьки, дружина та двоє дітей.
Читайте також: Як російські окупанти намагались приховати воєнний злочин і що відбулось насправді з «білими касками»
7. Василь Сергійович Кравченко (14.02.1994 – 20.07.2020).
Народився у місті Ізяслав Хмельницької області.
Був призваний за мобілізацією влітку 2014 року, проходив службу у лавах прикордонників. У серпні 2016 року підписав контракт із Збройними Силами України, який потім продовжив у січні 2018-го. У квітні цього року одружився.
Матрос, старший стрілець десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 20 липня приблизно опівдні в районі селища Шуми Торецької міської ради Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 22 липня в Ізяславі. У нього залишилися батьки, сестра та дружина.
8. Артем Євгенович Козій (21.09.2001 – 21.07.2020).
Народився у місті Южноукраїнськ Миколаївської області. Мешкав у Южноукраїнську та у селищі міського типу Березнегувате.
Після закінчення навчання в Южноукраїнській школі №1, Артем вступив до будівельного технікуму у Миколаєві, але не закінчив його і, за прикладом батька, який зараз служить в одному з підрозділів ЗСУ, прийняв рішення теж присвятити себе військовій справі. Батько пропонував забрати його у свій підрозділ, але Артем відмовився, пояснивши, що хоче усього досягти сам. Він пишався своїм батьком і дуже хотів, щоб батько пишався ним.
10.06.2020 року він підписав із ЗСУ трирічний контракт.
Матрос, номер обслуги гранатометного відділення роти вогневої підтримки 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.
21 липня близько 10.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області Артем зазнав украй важких уламкових поранень під час обстрілу наших позицій з АГС. Був евакуйований до мобільного шпиталю у Маріуполі, де о 17.00 того ж дня помер.
Похований 23 липня в Южноукраїнську. У нього залишились батьки та сестра.
Вічна Слава Героям!
(за матеріалами «Цензор.НЕТ»)
