Чергова телефонна розмова Дональда Трампа та володимира путіна принесла нову “мирну ініціативу” — припинення вогню до 9 травня, сакральної для російської пропаганди дати “дня побєдобєсія”. І головне питання тут навіть не в самому перемир’ї, а в тому, як і без кого його обговорюють.
Судячи з реакції Києва, про нову ініціативу українська сторона дізналася вже постфактум, разом із рештою світу. І це виглядає дедалі тривожніше. Бо якщо раніше принцип “нічого про Україну без України” був основою західної дипломатії, то зараз виникає відчуття, що його поступово підміняють іншим: “усе про Україну без України”.
Саме це і є найбільшим викликом.
Адже проблема навіть не у самій ідеї припинення вогню. Україна неодноразово заявляла, що готова до реального, сталого та безумовного миру. Але коли “режими тиші” починають прив’язувати до російських свят, виникає цілком закономірне питання: чи йдеться про дипломатію, чи про інформаційно-політичну виставу?
Так зване “великоднє перемир’я” вже показало, як працює ця схема. Москва оголошує короткострокову паузу під символічну дату, створює картинку для зовнішньої аудиторії, а потім повертається до війни. Тепер пропонується новий формат — “перемир’я до 9 травня”. І якщо погоджуватися на таку логіку, то наступним кроком можуть стати “новорічні перемир’я”, “різдвяні”, “парадні” чи будь-які інші паузи за кремлівським календарем.
Це не має нічого спільного зі справжнім мирним процесом.
Бо реальне припинення вогню не може бути ситуативним, символічним або прив’язаним до ідеологічних дат держави-агресора. Якщо росія справді готова зупинити війну, така готовність має бути повною, постійною та безумовною, а не перетворюватися на політичний перформанс для міжнародних медіа.
Для України ж у цій ситуації важливо не лише реагувати, а й правильно використати момент. Публічно наголошувати: Київ підтримує будь-які реальні мирні ініціативи, але не готовий грати роль статиста у чужих геополітичних переговорах. І що жодні домовленості не можуть обговорюватися без прямої участі української сторони.
Бо зараз мова вже не лише про дипломатію. А про суб’єктність України у війні, яку вона веде за власне існування.
