Упродовж понад сімдесяти років відповідь на головне питання європейської безпеки залишалася незмінною. Якщо одна з країн НАТО зазнає нападу, на її захист стануть усі союзники, а головною військовою силою Альянсу будуть Сполучені Штати. Саме ця впевненість стримувала Радянський Союз під час холодної війни, а згодом і сучасну Росію. Проте після повернення Дональда Трампа до Білого дому ця впевненість вперше за десятиліття почала хитатися.
За даними джерел, серед політичних та військових кіл Польщі й країн Балтії дедалі частіше звучить питання, яке ще кілька років тому вважалося майже немислимим: що станеться, якщо Росія атакує одну з країн НАТО, а Сполучені Штати вирішать не втручатися?
Публічно європейські лідери продовжують говорити про єдність Альянсу. Але за зачиненими дверима дискусії дедалі частіше стосуються зовсім іншого сценарію. Чи здатна Європа самостійно захистити свій східний фланг? Чи варто будь-якою ціною зберігати прихильність Дональда Трампа? І чи не сприйме Кремль внутрішні суперечності всередині НАТО як сигнал до нових провокацій?
Для країн Східної Європи ці сумніви мають не лише військовий, а й психологічний вимір. Після падіння комунізму Польща, Литва, Латвія та Естонія стали одними з найбільш проамериканських держав континенту. Саме США вважалися головною гарантією того, що російська агресія більше ніколи не повториться.
Один із високопоставлених чиновників регіону описав нинішній настрій досить емоційно: «Що робити, коли твій найнадійніший захисник раптом починає поводитися непередбачувано?»
Першим тривожним сигналом стала зустріч міністрів оборони НАТО у Брюсселі на початку 2025 року. Під час неформальної дискусії міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус запропонував американській стороні визначити чіткий графік можливого скорочення військової присутності США в Європі, щоб союзники могли підготуватися до заповнення майбутніх прогалин.
Ідея не отримала підтримки.
За словами одного з учасників переговорів, багато європейських представників побоювалися навіть порушувати цю тему, щоб випадково не підштовхнути Вашингтон до рішень, які ще остаточно не були ухвалені.
Ситуація ще більше загострилася після резонансної зустрічі Дональда Трампа та Володимира Зеленського в Овальному кабінеті, після якої адміністрація США тимчасово призупинила обмін розвідувальною інформацією з Україною. Для багатьох європейських столиць це стало моментом, коли звичні правила трансатлантичної політики перестали діяти.
Особливо гостро це сприйняли у Варшаві. За словами співрозмовників видання, найближче оточення польського прем’єра Дональда Туска тоді буквально втратило відчуття стабільності.
Невдовзі після цього прем’єр Великої Британії Кір Стармер зібрав у Лондоні групу держав, яку згодом почали називати «коаліцією охочих». Формально учасники зустрічі обговорювали майбутні гарантії безпеки для України, однак значна частина розмов фактично стосувалася іншого питання — як утримати Сполучені Штати в європейській системі безпеки.
За словами одного з учасників регулярних консультацій, союзники навіть координували власну риторику, намагаючись формулювати заяви так, щоб вони були максимально прийнятними для Дональда Трампа.
Особливу роль у цьому процесі, як стверджують джерела, відігравав генеральний секретар НАТО Марк Рютте. Президент Фінляндії Александр Стубб також встановив особистий контакт із Трампом і, за словами дипломатів, неформально представляв інтереси менших держав Альянсу.
Саміт НАТО в Гаазі став своєрідним випробуванням. Напередодні багато хто прогнозував чергову кризу, побоюючись, що президент США може використати зустріч для різких заяв щодо майбутнього Альянсу. Однак цього не сталося. За словами учасників саміту, значною мірою це пояснювали особистими дипломатичними зусиллями Марка Рютте, який прагнув уникнути відкритої конфронтації з американським президентом.
Попри це, головне питання так і залишилося без відповіді.
Чи справді стаття 5 Північноатлантичного договору працюватиме так само безумовно, як раніше?
Військові експерти зазначають, що наразі Росія не має достатніх ресурсів для масштабного вторгнення проти країн НАТО. Значна частина її військ залишається залученою у війні проти України, а гарнізони поблизу кордонів із Балтійськими державами значно ослаблені.
Однак це зовсім не означає відсутності загрози.
Аналітики вважають, що найбільш імовірним сценарієм залишаються так звані гібридні операції — диверсії, кібератаки, використання безпілотників, інформаційні кампанії та інші дії, які дозволяють перевіряти готовність НАТО без переходу до повномасштабної війни.
Саме такі операції можуть стати тестом для єдності Альянсу.
Колишній старший аналітик ЦРУ Пітер Шредер вважає, що Кремль наразі не зацікавлений у відкритому зіткненні. Натомість Москва може дозволити внутрішнім суперечностям усередині НАТО поглиблюватися самостійно, не втручаючись безпосередньо.
Найяскравішу характеристику нинішньої ситуації запропонувала експертка Європейської ради з міжнародних відносин Яна Пугльєрін. Вона назвала сучасний Альянс «НАТО Шредінгера».
За її словами, сьогодні ніхто не може впевнено сказати, чи готові США автоматично виконати свої союзницькі зобов’язання у випадку нападу на одного з членів НАТО. Формально відповідь очевидна. Практично ж перевірити це можна лише в момент реальної кризи.
«Ми не дізнаємося правди, поки не відкриємо коробку», — зазначає вона, проводячи аналогію з відомим квантовим парадоксом. Проблема лише в тому, що коли цей момент настане, для Європи може бути вже запізно.
Саме тому країни східного флангу дедалі активніше нарощують власні оборонні бюджети, розширюють військову співпрацю між собою та пришвидшують модернізацію армій. Адже навіть якщо Сполучені Штати залишаться головною військовою силою Альянсу, сама поява сумнівів щодо їхньої ролі вже змушує Європу готуватися до сценаріїв, які ще кілька років тому здавалися абсолютно неможливими.
Джерело: The Guardian.
