У житті Лесі Українки було багато географії. Волинь і Київ, Крим і Кавказ, Берлін, Відень, Єгипет, Італія, Грузія. Хвороба змушувала її постійно шукати місця, де тілу буде легше, література й політичні зв’язки розширювали карту її Європи, а особисті стосунки часом змушували вирушати туди, куди вона за інших обставин, можливо, ніколи б не поїхала. Болгарія належить саме до таких місць. Леся Українка прожила тут порівняно недовго, але її болгарська історія припала на один із найскладніших і найважливіших періодів її молодості. Вона приїхала до Софії двадцятип’ятирічною жінкою, до чоловіка, з яким її пов’язували почуття, інтелектуальна близькість і спільний політичний світ, а повернулася звідти з досвідом розчарування, самотності й текстом, у якому любов уже неможливо відділити від влади.
Цим чоловіком був Нестор Гамбарашвілі, грузинський студент Київського університету. Їхнє знайомство почалося в Києві в середині 1890-х років, коли він винаймав кімнату в Косачів. Для Лесі це був час, коли її власний світ стрімко розширювався. Вона вже давно не була просто талановитою дочкою Олени Пчілки. Вона читала кількома мовами, перекладала європейських авторів, цікавилася соціалістичними ідеями, дискутувала про національне питання й дедалі гостріше відчувала інтелектуальну задуху Російської імперії. Гамбарашвілі належав до того самого середовища молодих освічених людей імперії, які шукали відповіді на питання про свободу — особисту, політичну, національну.
Між ними виникла близькість, про точний характер якої біографи сперечаються досі. І це той випадок, коли не варто домальовувати історії того, чого ми не можемо підтвердити документами. Але листи Лесі дозволяють говорити принаймні про сильну емоційну прив’язаність. Вони багато спілкувалися, Гамбарашвілі навчав її грузинської, вона допомагала йому з французькою. У їхніх стосунках було те, що для Лесі Українки завжди мало величезне значення: можливість розмовляти з чоловіком не зверху вниз і не знизу вгору, а як інтелектуально рівні люди.
А потім Нестор поїхав до Болгарії.
У 1895 році він вирушив до Софії продовжувати навчання. Для молодої Болгарської держави це був надзвичайно цікавий час. Від визволення від Османської імперії минуло менше двох десятиліть. Софія ще тільки перетворювалася з провінційного османського міста на європейську столицю: будувалися адміністративні споруди, прокладалися нові вулиці, виникали університетські та інтелектуальні середовища. У місті жили й навчалися вихідці з різних частин Східної Європи, зокрема політичні емігранти з Російської імперії.
Для української інтелігенції Болгарія мала ще один особливий вимір. Це була слов’янська країна, яка зовсім недавно вирвалася з-під імперського панування й тепер будувала власну державу, тоді як Україна залишалася розділеною між Російською та Австро-Угорською імперіями. Тут існували речі, які для українців під владою Петербурга здавалися майже фантастичними: національна столиця, державні установи, університет, публічне функціонування власної мови. Для Лесі Українки перебування в Софії було тому не лише приватною подорожжю до близької людини. Це була зустріч із суспільством, яке вже проходило той шлях політичного самоствердження, про який українська інтелігенція поки могла переважно сперечатися, писати й мріяти.
Восени 1896 року Леся Українка приїхала до Софії. Її болгарське життя не було туристичним романом із листівки. Вона опинилася серед студентів, емігрантів, політичних дискусій і людей, для яких революція, національне визволення та соціалізм були не абстрактними словами. Особливо важливим стало знайомство з родиною українського історика та політичного мислителя Михайла Драгоманова, який останні роки життя провів у Софії та викладав у Софійському університеті. Для Лесі він був не просто знаменитим ученим, а її дядьком і одним із людей, які найбільше вплинули на формування її світогляду.
Щоправда, коли вона приїхала до Болгарії, Драгоманова вже не було серед живих. Він помер у Софії влітку 1895 року. Леся потрапила до міста, де його присутність ще буквально відчувалася: тут залишалася його родина, його учні, знайомі, університетське середовище, пам’ять про його лекції та суперечки. Це надавало Софії для неї ще одного, майже родинного виміру. Вона могла побачити останній світ людини, яка вчила її мислити Україну не як провінцію Російської імперії, а як частину Європи.
Болгарська Софія кінця XIX століття взагалі дивовижно пасувала Лесі. Місто було молодим, нервовим і політичним. Старий османський простір буквально на очах перебудовували на столицю європейської держави. Поруч із мечетями з’являлися нові урядові будівлі, вулицями ходили військові, чиновники, студенти, іноземці. Над усім цим височіла Вітоша. Це була країна, яка ще пам’ятала імперію фізично — у камені, міській тканині, біографіях людей, — але вже намагалася написати поверх неї власну історію.
І саме тут особиста історія Лесі почала ламатися.
Гамбарашвілі, заради зустрічі з яким вона їхала до Софії, поступово віддалявся. Згодом він одружився з іншою жінкою. Для Лесі це стало болючим ударом. У пізнішій біографічній традиції цю історію часто затінює її значно відоміший зв’язок із Сергієм Мержинським — чоловіком, біля смертного ліжка якого вона кількома роками пізніше переживе, мабуть, найстрашнішу ніч свого життя й напише «Одержиму». Але до Мержинського був Гамбарашвілі. І була Софія.
Саме в Болгарії Леся Українка працювала над драматичною поемою «Блакитна троянда» — одним із її ранніх драматичних творів, де любов уже постає не як сентиментальна винагорода, а як складний психологічний простір, у якому людина одночасно прагне близькості й боїться її. У центрі твору — Любов Гощинська, молода освічена жінка, яка живе зі страхом спадкового психічного захворювання і через це намагається відмовитися від можливості звичайного жіночого щастя. Для української літератури кінця XIX століття сама постановка питання була радикальною: жіноча психіка, бажання, страх материнства, спадковість, право жінки вирішувати власну долю ставали не фоном для чоловічої історії, а центром драми.
Це дуже «лесина» риса, яка згодом стане ще виразнішою. Її жінки рідко існують лише для того, щоб їх кохали. Вони сперечаються, вибирають, помиляються, відмовляються, платять за свободу й інколи самі руйнують те, чого найбільше хотіли. Леся Українка взагалі дивовижно рано зрозуміла річ, яку європейська культура ще довго буде проговорювати: трагедія жінки полягає не тільки в тому, що суспільство щось їй забороняє, а й у тому, що це суспільство поселяється всередині неї — у її страхах, уявленнях про нормальність, любов, тіло, обов’язок.
Болгарський період був важливий і для її політичного мислення. Леся ніколи не вкладалася в зручний образ «ніжної поетеси», яким її довго намагалася приручити шкільна традиція. Вона цікавилася європейським соціалізмом, критично ставилася до російського самодержавства, багато думала про колоніальні відносини й про те, чому одні народи отримують право говорити власним голосом, а інші змушені доводити саме право на існування. Болгарія давала їй матеріал для таких роздумів просто на вулиці.
Особливо промовистим був контраст між двома слов’янськими народами. Болгари після століть османського панування мали державу. Українці після століть життя між імперіями — ні. Болгарська мова могла бути мовою університету й адміністрації. Українську в Російській імперії ще зовсім недавно обмежували Валуєвським циркуляром та Емським указом. Болгарська інтелігенція сперечалася про те, якою має бути її держава. Українська часто мусила починати з пояснення, чому її народ узагалі є окремим народом.
Для Лесі, вихованої Драгомановим у європейській інтелектуальній традиції, цей контраст не міг бути непомітним.
Та якщо дивитися на її перебування в Болгарії не через політичні трактати, а просто як на кілька місяців життя молодої жінки, історія стає значно людянішою. Їй двадцять п’ять. Вона вже багато років живе з туберкульозом кісток і знає, що її тіло встановлюватиме власні правила незалежно від її планів. Вона страшенно багато читає, пише, перекладає, закохується, свариться, жартує в листах, переживає через гроші, людей і власне майбутнє. Вона приїжджає в чужу країну до чоловіка, який їй небайдужий, і поступово розуміє, що історія складається не так, як їй хотілося.
Це ще не та Леся Українка, яка напише «Кассандру», «Камінного господаря» та «Лісову пісню». Але саме тому вона тут особливо цікава. Ми бачимо не бронзову постать із пам’ятника, а жінку в процесі становлення.
Її життя взагалі раз у раз доводитиме, що великі тексти народжуються не з безтурботності. Через кілька років вона поїде до Мінська до смертельно хворого Сергія Мержинського і за одну ніч напише «Одержиму». Пізніше буде Климент Квітка, з яким вона проживе останні роки, Кавказ, Єгипет, дедалі важча хвороба й водночас неймовірний творчий вибух. Чим більше її тіло обмежувало географію можливого, тим ширшим ставав географічний простір її літератури: антична Греція, Юдея, Іспанія, середньовічна Європа, біблійний Схід.
Але на цій величезній карті залишилася й Софія.
Місто молодої держави, де ще жила пам’ять про Драгоманова. Місто Нестора Гамбарашвілі. Місто політичних емігрантів і студентів, Вітоші над дахами та країни, яка щойно повернула собі право називатися власним ім’ям.
Леся Українка приїхала сюди в момент, коли сама ще ставала тією Лесею Українкою, яку ми знаємо сьогодні. Можливо, тому її болгарська історія й не потребує легенди про велике фатальне кохання. Вона цікавіша за легенду. Це історія двадцятип’ятирічної українки, яка їде через Європу до близького чоловіка, опиняється серед людей, що говорять про революції та свободу, бачить слов’янську країну після звільнення від імперії, переживає власне розчарування — і продовжує писати.
Бо майже все, що життя робило з Лесею Українкою, вона зрештою робила матеріалом для літератури.
