На початку повномасштабної війни Марія та Дмитро Косилкіни виїхали з рідного міста Лисичанська. З собою вдалося вивезти частину обладнання.
Про це повідомляє “Суспільне. Дніпро”.
Ідея шити дитячий одяг з’явилася у 2014 році після народження дитини, згадує власник виробництва Дмитро. Каже: довгий час не могли підібрати для сина зручну та якісну куртку – вирішили пошити самі.
“Дитина наша така непосидюча. І коли ми побачили, що дитина любить сідати в сніг, веде такий активний спосіб життя, при тому, що одяг який ми могли собі дозволити, це турецька якість — вона була дуже незграбна”, — сказав Дмитро Косилкін.
Дмитро каже: налагодили виробництво і вже у 2015 році почали продавати дитячий одяг. Розповідає: успішно розвивали бізнес аж до початку повномасштабного наступу армії РФ.
“У перші дні війни ми зупинили, бо безпека людей була в першу чергу, ми зупинили виробництво, забрали документи, бо розуміли що все може бути, бо уже і прильоти були по місту”, — каже він.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Історія успіху: як хобі переселенців з Миколаєва перетворилось на горіховий бізнес
Чоловік згадує: у квітні 2022 року з дружиною Марією та двома дітьми виїхали до Дніпра. Додає: за декілька тижнів вивезли й частину обладнання, з приміщенням для роботи допомогли друзі.
“Коли ми зрозуміли, що зворотного шляху немає, ми подзвонили друзям вони сказали: Дім, потрібно евакуювати, бо буде повна окупація. Потрібно вивозити хоча б те, що є можливість. Те, що можна було зняти руками і завантажити, ми завантажили. Більшість обладнання на жаль залишилася там”, — каже він.
Дружина Дмитра Марія розповідає: вже у червні 2022 року запустили виробництво одягу на новому місці. Але шити почали для військових. Згадує: якраз тоді їм надійшла партія білої тканини.
“Тканини військової на той час в Україні не було, напевно країна була не готова. І ми цю білу тканину запринтували у піксель у мультикам і почали виробляти з неї пончо для військових, які не промокають”, — розповіла Марія.
Згодом повернулись і до виробництва дитячого одягу, каже Марія.
“Оця справа — це як наша третя дитина. Ми будемо за неї боротися, мабуть, до кінця. Просто взяти і покинути роботу, в яку ти вклав скільки праці і душі своєї, шкода”, — зазначила жінка.
Подружжя каже: мріють про звільнення Лисичанська та перемогу. Однак, зізнаються, Дніпро за 2,5 роки став рідним, тож жити і розвивати бізнес хочуть тут — повертатися на Луганщину не планують.
