Історія не любить сильних жінок. Особливо тих, які не погоджуються мовчати, народжувати спадкоємців і чемно стояти біля трону, поки чоловіки вирішують долі держав. Чоловіків за жорстокість називають стратегами, реформаторами або завойовниками. Жінок — відьмами, інтриганками, вовчицями. Саме так сталося з Ізабеллою Французькою — королевою Англії, яку століттями називали «Французькою вовчицею». Жінкою, що повалила власного чоловіка, очолила переворот, взяла владу у свої руки і, можливо, наказала вбити короля.
Вона народилася у 1295 році донькою французького монарха Філіпа IV Красивого — людини настільки владної й безжальної, що він зміг знищити орден тамплієрів і принизити самого Папу Римського. Ізабелла росла у світі, де любов майже нічого не означала, а шлюб був дипломатичною зброєю. У 12 років її віддали заміж за англійського принца Едуарда, майбутнього короля Англії. Союз мав припинити конфлікти між Францією та Англією. Юна принцеса вирушила у чужу країну, не знаючи, що потрапляє в одну з найнещасливіших королівських історій Європи.
Її чоловік, Едуард II, виявився зовсім не лицарем із хронік. Історики називають його слабким правителем, людиною імпульсивною, нестабільною й абсолютно залежною від фаворитів. Найвідомішим серед них став Пірс Гавестон — чоловік, якому король довіряв більше, ніж будь-кому. Настільки, що в Англії навіть почали шепотітися про характер їхніх стосунків. Чи були вони коханцями, історики сперечаються досі. Але факт лишається фактом: молоду королеву принижували.
Коштовності, призначені Ізабеллі, Едуард міг дарувати своєму фавориту. Політичні рішення ухвалювалися без неї. Її роль поступово зводилася до красивої жінки для офіційних церемоній і народження спадкоємців. Вона народила чоловікові кількох дітей, серед яких майбутній король Едуард III, але навіть материнство не дало їй справжнього впливу.
Після смерті Гавестона все стало ще гірше. У житті короля з’явився новий фаворит — Г’ю Діспенсер Молодший. І саме тоді життя Ізабелли почало нагадувати повільне політичне знищення. Діспенсер фактично відтіснив королеву від влади, фінансів і навіть дітей. Її принижували відкрито. Вона почувалася чужою у власному палаці.
Але Англія помилилася в одному: Ізабелла не була жінкою, яка погодиться страждати мовчки.
У 1325 році королеву відправили до Франції для дипломатичної місії. Вона мала домовитися про врегулювання конфлікту між Англією та Францією. І… не повернулася.
У Франції Ізабелла познайомилася з англійським вигнанцем Роджером Мортімером — харизматичним аристократом, який ненавидів Едуарда II не менше за неї. Між ними спалахнув союз. Політичний. Особистий. А можливо — і любовний.
Саме тут починається історія, яка шокувала Європу.
Ізабелла вирішила повалити чоловіка.
Середньовічна королева, жінка XIV століття, мати спадкоємця престолу — буквально зібрала військо, домовилася про підтримку й організувала вторгнення до Англії.
У 1326 році Ізабелла разом із Мортімером висадилася на англійському узбережжі.
І сталося те, чого Едуард II не очікував: країна перейшла на її бік.
Барони ненавиділи короля, знать втомилася від фаворитів, народ був розлючений. Армія короля буквально розсипалася. Г’ю Діспенсера схопили й стратили особливо жорстоко — через повішення, кастрацію та четвертування. Це було політичне послання: старий режим закінчився.
Едуард II втік. Його знайшли, заарештували і змусили зректися престолу на користь юного сина — Едуарда III.
А далі починається найтемніша частина легенди.
Колишній король помер у полоні.
Офіційно — за загадкових обставин.
Неофіційно — народилася одна з найстрашніших легенд англійської історії. За чутками, Едуарда II вбили розпеченим металевим прутом, аби не залишити слідів на тілі й приховати насильницьку смерть.
Чи правда це?
Більшість сучасних істориків сумнівається. Імовірно, це була пізніша пропаганда, покликана зробити Ізабеллу чудовиськом.
Але Англія вже дала їй ім’я.
The She-Wolf of France — Французька вовчиця.
Після смерті Едуарда II Ізабелла фактично правила країною разом із Мортімером, поки її син був неповнолітнім. Але історія любить іронію.
Мортімер швидко став новим фаворитом при владі. Почалися інтриги, жадібність, накопичення земель і грошей. Юний Едуард III дивився на це кілька років.
А потім повторив урок матері.
У 1330 році він здійснив переворот. Мортімера стратили. Ізабеллу відправили у відставку — без тортур, без страти, без принижень. Вона дожила старість у комфорті, займаючись релігією, книгами та спостерігаючи за правлінням сина.
І ось тут виникає головне питання.
Чому Ізабелла — вовчиця?
Чому чоловіків, які вбивали братів, братовбивчо захоплювали трон і топили країни в крові, називали сильними королями, а жінку, яка пережила приниження, організувала успішний переворот і врятувала себе від політичного знищення — монстром?
Так, вона була жорсткою.
Так, амбітною.
Так, небезпечною.
Але, можливо, найбільший її злочин полягав у тому, що вона не погодилася бути мовчазною королевою у золотій клітці.
Історія не пробачає жінкам влади.
Особливо тим, які виявляються в ній кращими за чоловіків.
