Україна почала ексгумувати й перевозити на безпечніші території останки військових, похованих у містах Донеччини, які дедалі ближче опиняються до лінії фронту. Про цю малопомітну, але надзвичайно болісну проблему пише Financial Times.
Другий похорон Сергія Кулика відбувся 6 травня в Ізяславі — невеликому місті за приблизно 800 кілометрів від Краматорська, де військовий був похований уперше.
Вранці в міському Telegram-каналі з’явилося коротке повідомлення:
«Кортеж вирушає містом. Просимо вшанувати воїна».
Коли на вулиці з’явилася поліцейська машина з увімкненою блимавкою, люди вишикувалися вздовж дороги й стали навколішки. За нею їхав чорний позашляховик, перероблений на імпровізований катафалк, а далі — колона автомобілів з українськими прапорами.
Сергій Кулик став першим військовим, похованим в Ізяславі, хоча ніколи тут не жив. Для його батьків головним було інше: тепер могила сина розташована там, куди російські війська, як вони сподіваються, не дістануться.
Могили опинилися під загрозою
У квітні та травні 2026 року з цвинтарів Краматорська і Слов’янська ексгумували останки щонайменше чотирьох українських військових. Від кінця 2025 року для цих двох міст видали ще десять дозволів на перепоховання.
Причина — просування російської армії та ризик того, що цвинтарі опиняться під окупацією, будуть пошкоджені під час бойових дій або навмисно знищені.
Слов’янськ, де був похований 28-річний військовий Михайло Алексєєнко, нині розташований лише за кільканадцять кілометрів від російських позицій. Його батько Олег, колишній викладач соціології, після смерті дружини вирішив перевезти останки єдиного сина до Дрогобича.
Михайло пішов до війська в перші тижні повномасштабного вторгнення й загинув у бою за кілька тижнів до свого 29-річчя.
Процедура, до якої держава виявилася не готовою
Родини загиблих розповідають, що перепоховання виявилося складною і надмірно забюрократизованою процедурою. Потрібно отримати низку дозволів, домовитися з місцевими адміністраціями, ритуальними службами, військовими частинами та органами влади в місці нового поховання.
Часто родичі змушені самостійно шукати, хто погодиться провести ексгумацію в умовах постійної загрози російських ударів.
Історик Вахтанг Кіпіані, який нині служить у спеціальному підрозділі 13-ї бригади Національної гвардії «Хартія», був вражений відсутністю державної політики щодо військових поховань на територіях, яким загрожує окупація.
Ще у 2024 році він долучився до неофіційної операції з порятунку останків українського дисидента Данила Шумука з цвинтаря у Покровську. Кістки, фрагменти одягу та мазепинку склали в мішок для тіла й перевезли до Львова незадовго до того, як становище навколо міста стало критичним.
Кіпіані переконаний, що Україні потрібен національний механізм захисту військових та історичних поховань, а в перспективі — національний пантеон.
Фото й координати могил на випадок окупації
Під час операції у Покровську військові помітили цілі ряди могил із синьо-жовтими прапорами. Російські війська вже наближалися до міста, тому бійці сфотографували кожне поховання та зафіксували його GPS-координати.
Вони припускали, що після окупації надгробки українських військових можуть бути зруйновані або осквернені.
Серед тих, хто не встиг перепоховати рідних, — Оксана Марічева, колишня власниця магазину в Покровську. На місцевому цвинтарі залишилися двоє її синів. Старший, 26-річний Дмитро, загинув у перші дні вторгнення. Молодший поліг у травні 2024 року під час свого першого бойового завдання.
Коли жінка почала збирати документи для ексгумації, місцева військова адміністрація вже повідомила: через постійну загрозу дронів проводити роботи на кладовищі неможливо.
Держава лише починає створювати систему
У лютому 2026 року комісія під керівництвом Офісу президента рекомендувала створити державний механізм перепоховання загиблих захисників із територій, яким загрожує окупація.
Проте на практиці багато операцій досі залежать від ініціативи окремих військових частин, волонтерів та місцевих чиновників.
Перепоховання Сергія Кулика організовувала військовослужбовиця його 12-ї бригади з позивним «Стікс». Вона взяла на себе документи, дозволи, пошук людей та організацію перевезення.
Єдиним питанням, яке родина мала вирішити самостійно, був дозвіл міської ради Ізяслава на поховання.
Коли Наталія Кулик сказала, що, ймовірно, доведеться чекати наступної сесії ради ще два тижні, «Стікс» відповіла:
«Ви ж читаєте новини. Нам треба швидше».
25 квітня труну з останками Сергія Кулика підняли з краматорської землі й повезли на захід.
Війна змушує ховати двічі
Сергій загинув 29 серпня 2023 року в Серебрянському лісі. У його окоп влучила 120-міліметрова мінометна міна. Ідентифікація тіла тривала кілька місяців і потребувала кількох ДНК-тестів.
Уперше його поховали в лютому 2024 року в Краматорську — поруч із родиною та побратимами. Через два роки батькам довелося знову пройти ту саму церемонію.
Ця історія показує ще один вимір війни: Росія загрожує українським військовим не лише за життя. Через наступ, обстріли й окупацію родини змушені вдруге прощатися з полеглими, щоб урятувати їхні могили.
Джерело: Financial Times.
