Історія Вів’єн Лі — одна з найтрагічніших історій світового кінематографа. Для мільйонів глядачів вона назавжди залишилася непереможною Скарлетт О’Гарою — жінкою, яка повторювала: «Я подумаю про це завтра». Але в реальному житті сама Вів’єн дуже рідко могла дозволити собі відкласти біль на завтра. Вона прожила лише п’ятдесят три роки, отримала два «Оскари», стала легендою британського театру й Голлівуду, пережила шалене кохання, психічну хворобу, втрату родини, самотність і передчасну смерть.

Вона народилася 5 листопада 1913 року в британській Індії в родині англійського офіцера Ернеста Гартлі та матері ірландського походження. Дівчинку виховували в атмосфері дисципліни, але водночас заохочували її артистичність. Уже в дитинстві вона заявила матері, що стане великою акторкою. Їй було лише сім років.

Після навчання в Англії Вів’єн вступила до Королівської академії драматичного мистецтва. Там вона познайомилася зі своїм першим чоловіком — адвокатом Гербертом Лі Голманом. Їй було дев’ятнадцять. Незабаром народилася донька Сюзанна.

Саме материнство стало одним із найболючіших протиріч її життя.

Вів’єн дуже любила доньку, але акторська професія вимагала постійних гастролей, репетицій і зйомок. Маленьку Сюзанну здебільшого виховували батько та бабуся. Згодом сама акторка неодноразово зізнавалася, що відчувала провину через те, що не могла бути поруч із дитиною стільки, скільки хотіла. Донька виросла далеко від матері, хоча між ними до кінця життя зберігалися теплі стосунки. Уже дорослою Сюзанна згадувала, що найбільше їй бракувало не слави матері, а звичайних сімейних вечорів, яких майже не було.

Шлюб із Голманом почав руйнуватися тоді, коли в житті Вів’єн з’явився чоловік, який змінив усе.

Лоренс Олів’є.

Вони зустрілися на театральній сцені й майже одразу закохалися. Проблема полягала в тому, що обоє були одружені. У консервативній Великій Британії це стало справжнім скандалом. Газети роками переслідували закоханих, а суспільство відверто засуджувало їх. Проте вони відмовилися приховувати свої почуття.

Коли обидва отримали розлучення, вони одружилися й стали найвідомішою театральною парою світу. Їх називали королем і королевою британської сцени. Разом вони грали Шекспіра, гастролювали Європою та Америкою, збирали аншлаги й здавалися ідеальною парою.

Та за зачиненими дверима їхнього дому вже починалася інша історія.

Під час роботи над «Віднесеними вітром» Вів’єн пережила надзвичайне фізичне виснаження. Знімальний процес тривав майже два роки, по шістнадцять годин на добу. Саме тоді почали проявлятися перші тяжкі симптоми психічної хвороби, яку в ті роки майже ніхто не розумів.

Сьогодні лікарі вважають, що акторка страждала на біполярний афективний розлад.

Періоди неймовірної працездатності змінювалися глибокими депресіями. Вона могла не спати кілька діб поспіль, нескінченно говорити, будувати грандіозні плани, а вже за кілька днів не знаходити сил підвестися з ліжка. Бували напади агресії, повної розгубленості, втрати пам’яті. Іноді вона навіть не впізнавала близьких людей.

У сорокових і п’ятдесятих роках психіатрія була безжальною. Вів’єн лікували електросудомною терапією, великими дозами седативних препаратів, ізоляцією в клініках. Після таких процедур вона часто не пам’ятала, що відбувалося кілька днів або навіть тижнів.

До психічної хвороби додався ще один страшний діагноз — туберкульоз. Легені поступово руйнувалися, але вона вперто виходила на сцену, приховуючи кровохаркання та високу температуру.

Лоренс Олів’є довгі роки залишався поруч. Він переживав її зриви, ночі без сну, госпіталізації, спроби саморуйнування. Проте поступово життя поруч із геніальною акторкою ставало нестерпним.

Одного разу під час чергового нападу Вів’єн раптово почала бити чоловіка, а за кілька хвилин уже плакала й благала пробачення, зовсім не розуміючи, що сталося. Пізніше вона сама казала, що ніби спостерігала за собою збоку й не могла зупинити те, що відбувалося.

Олів’є зізнавався друзям, що найбільшим болем було не саме захворювання дружини, а відчуття безсилля. Він не міг її врятувати.

Урешті після майже двадцяти років шлюбу вони розлучилися.

Для Вів’єн це стало катастрофою.

Вона казала, що втратила не лише чоловіка, а єдину людину, яка знала її справжньою. Попри розлучення вони ще довго підтримували зв’язок. Коли журналісти намагалися налаштувати їх одне проти одного, жоден цього не робив. Олів’є до кінця життя називав її найталановитішою акторкою свого покоління.

Попри хворобу вона створила ще одну легендарну роль — Бланш Дюбуа у фільмі «Трамвай “Бажання”». За неї Вів’єн отримала свого другого «Оскара». Критики писали, що вона настільки правдиво зіграла жінку, яка поступово втрачає зв’язок із реальністю, ніби прожила цю історію сама.

І вони не помилялися.

Її власне життя дедалі більше нагадувало долю Бланш.

В останні роки Вів’єн майже не знімалася в кіно, але не залишала театр. Сцена була єдиним місцем, де вона забувала про біль. Коли виходило світло рампи, хвороба ніби відступала на кілька годин.

У липні 1967 року Лоренс Олів’є отримав звістку, що Вів’єн Лі померла у своїй лондонській квартирі від туберкульозної кровотечі. Їй було лише п’ятдесят три роки.

Коли її тіло кремували, Олів’є довго мовчав. Пізніше він скаже лише одну фразу: «Вона була генієм. І вона заплатила за цей дар надто високу ціну».

Минуло багато десятиліть, але історія Вів’єн Лі й досі хвилює світ не лише через її красу чи акторський талант. Вона нагадує, що за бездоганними усмішками кінозірок часто приховані битви, яких не бачить ніхто. Її життя стало одним із найвідоміших прикладів того, що геніальність не захищає від психічної хвороби, а велике кохання не завжди здатне перемогти біль.

Джерело: біографії Вів’єн Лі, спогади Лоренса Олів’є, архіви Британського інституту кіно.