Дитячий ортопед-травматолог з Маріуполя Леонід Безкровний надавав допомогу пораненим і хворим у місцевій лікарні під обстрілами.
63-річний чоловік отримав поранення біля свого дому, внаслідок чого лишився ноги. Наразі Леоніда для подальшого лікування та протезування евакуювали у Норвегію.
Історію чоловіка розповіли у Першому медичному об’єднанні Львова, куди його госпіталізували перед поїздкою за кордон.
Коли у Маріуполі розпочалися бойові дії, відділення лікарні, в якому працював Леонід, приймало поранених.
"Хворі лежали у коридорах. Не вистачало наркозу і лікарів. Лікарі та медсестри не могли добратися до роботи.
Після обстрілу пологового "російськими помічниками" ми облаштували не території відділення невеликий пологовий зал. Об’єм роботи був величезний: багато хворих, травм та смертей",– розповідає постраждалий лікар.
Маріупольську лікарню відремонтували незадовго до війни. Роботи велися 2 роки, але результатом лікарі були задоволені.
Тепер більшість відділень зруйновані ущент.
"Вціліло лише наше відділення, хоча воно побите осколками, вікна пробиті кулями, а на даху – дірки. Інші відділення – соматики, доросла лікарня, жіноча консультація – знищені авіанальотами.
А росіяни ще мають наглість казати, що їх підірвали ЗСУ. Ми бачили ракети та літаки, звідки вони літали і хто, це робив",– каже Леонід.
Леонід з дружиною жили у приватному секторі у центрі міста.
"Від вулиць фактично нічого не залишилося. Щасливі ті, у кого, хоча б дах вцілів. Обстріли з ГРАДів, то було найлегше. Найстрашніше, коли скидають авіабомби на приватний сектор та ракети з літаків. Знищення, повне знищення. Нічого не залишилося",– так описує стан Маріуполя лікар.
До роботи Леоніду було йти 15 хвилин. Дорогою він щодня бачив наслідки обстрілів і руйнування.
"Багатоповерхівки, на які були скинуті бомби, повністю згоріли. Це були такі недобудови, в які вже збиралися заселяти людей. Однак Росія створили катастрофу у місті. Вона принесли нам свободу від всього гарного і доброго",– розповідає маріуполець.
Травму доктор отримав 19 березня на вулиці біля власного будинку.
Осколок від снаряду прошив чоловіку ногу. Він відчув різкий біль у стегні і почув свист. Чоловік упав, нога була у крові і не рухалася. Він попросив випадкового перехожого позвати сусідів. Вони принесли все необхідне, щоб накласти шину. Потім Леоніда машиною доставили у лікарню.
"Коли я почув свист, було відчуття таке, як ніж перерізав папір, і понісся далі. Тільки замість паперу була кістка моєї ноги та м’які тканини",– говорить лікар
Леонід не знає, з якого саме виду зброї його поранили. Каже, що коли знаходишся у дворі і постійно чуєш свист куль, вибухи за 100-200 метрів, ГРАДи та коли літають літаки, які можуть випустити, що завгодно, вже нічому не дивуєшся.
Сидіти у підвалі Леоніду була нема коли, бо у лікарні на нього чекали пацієнти. Його жінка у перші дні намагалася укриватися у сховищах, але їй також треба було працювати і ґаздувати.
"Це– життя. Треба було готувати їсти на вогнищах, заготовлювати дрова, знаходити воду",– каже Леонід.
Подружжя, яке має трьох дорослих синів, зараз найбільше радіє тому, що їм вдалося виїхати з Маріуполя.
"Найстрашніше було залишитися там, і не виїхати на територію, підконтрольну Україні", – говорить дружина Леоніда.
Евакуація була важкою, вона стала можливою лише завдяки допомозі волонтерів. Людей спершу вивезли у селище під Маріуполем, де вони чекали 2 тижні. Росіяни та сепаратисти не пропускали автобуси до підконтрольного Україні Запоріжжя.
"Через блокпости довелося їхати вночі, коли окупанти спали. Йшовна ходунках 1,5 км, щоб пройти блокпост кадирівців",– згадує Леонід.
Із Запоріжжя родина потрапила у Кременчук, де їх відгодовували і лікували, потім – у Черкаси. Леоніду зателефонували з Міністерства охорони здоров’я і повідомили, що готові відправити його на протезування за кордон, однак для цього треба прибути у Львів.
У лікарні Львова чоловіка підготували до евакуації, дружина чекає його в Україні і каже, що назад він вже повернеться на двох ногах.
Перед виїздом у львівській лікарні Леоніда спитали, що вам допомогло вижити у Маріуполі і чи було вам страшно?
"Тільки одне. Що наші хлопці "Азов", ЗСУ знищать їх всіх. І що прийде допомога, і що будуть вони ридати, навколішках стояти і казати: навіщо ми прийшли на територію України?"– відповідає лікар і на його очах з’являються сльози.
Він каже, що в найстрашніші моменти намагався сміятися і заспокоювати свою дружину. Мріє Леонід тільки про одне – українську перемогу.
"Коли ми кажемо, що щось втрачаємо –1000 гривень, 500 – ми плачемо. А зараз втрачене все. Сподівався, що на пенсії буду знаходитися вдома, радіти життю. Але немає відчуття жалю.
Ми мусимо перемогти, і більше нічого",– говорить маріуполець.
