Великі держави дедалі частіше програють війни не через слабкість зброї, а через нерозуміння тих країн, проти яких воюють.

Саме такий висновок робить The New York Times у матеріалі про Росію, Україну, США та Іран.

На думку аналітиків, і Володимир Путін, і Дональд Трамп припустилися схожої помилки: вони намагалися нав’язати слабшим державам власне бачення сили та влади, недооцінивши їхню здатність до спротиву.

Результат — затяжні, дорогі й політично виснажливі конфлікти.

«Більш слабка держава загнала сильнішу в дорогу конфронтацію», — пише колишня радниця Ради національної безпеки США з питань Росії Фіона Гілл у статті для Brookings Institution.

На її думку, і Кремль, і Білий дім виходили з однакової логіки: достатньо вдарити по центру системи — і вона впаде.

У випадку України Путін, за оцінкою аналітиків, розраховував на швидкий крах держави, зміну влади та відсутність масштабного спротиву.

Натомість отримав повномасштабну війну, яка триває роками, виснажує російську економіку та руйнує міф про непереможність російської армії.

Схожу помилку, вважають експерти, припустився і Трамп щодо Ірану.

Американський президент, як стверджує NYT, недооцінив здатність Тегерана до асиметричної відповіді, ризик дестабілізації регіону та можливі економічні наслідки, зокрема загрозу Ормузькій протоці.

Також не справдилися очікування щодо внутрішнього повстання проти іранської влади.

Іранське суспільство не вийшло масово проти режиму навіть після ескалації.

Аналітики звертають увагу й на ще одну спільну проблему — обмеженість військової сили.

Попри руйнівний ефект авіаударів, ні Росія, ні США не змогли досягти вирішального результату лише завдяки військовому тиску.

«Обом країнам однаково складно узгодити свої кінцеві цілі із засобами, які вони реально мають», — зазначає дослідник Вашингтонського інституту Джеймс Джеффрі у Foreign Affairs.

При цьому і Путін, і Трамп, як пише NYT, продовжують робити ставку на переговори як інструмент отримання того, чого не вдалося досягти силою.

Путін наполягає, що війна завершиться лише після досягнення цілей Росії.

Трамп, зі свого боку, намагався позиціонувати себе як лідера, здатного швидко завершити міжнародні конфлікти, однак поки не досяг ані стабільного миру в Україні, ані остаточного вирішення іранської кризи.

Фіона Гілл робить ще жорсткіший висновок: у підсумку ані Москва, ані Вашингтон не досягли поставлених цілей.

«Тупикова ситуація в Україні дискредитує Росію як глобальну військову силу», — вважає вона.

На її думку, подібний ефект виникає і навколо США на Близькому Сході, де союзники дедалі частіше ставлять питання про межі американської сили.

Головний наслідок таких війн, за оцінкою аналітиків, — поступове руйнування старої моделі світового порядку.

Коли навіть наддержави не можуть швидко нав’язати свою волю слабшим країнам, міжнародна система стає більш хаотичною, фрагментованою та менш передбачуваною.

І саме Україна та Іран, як парадоксально це не звучить, можуть стати символами того, що епоха беззаперечного домінування великих держав закінчується.