Розвідник 103-ї окремої бригади ТрО ЗСУ імені Митрополита Андрея Шептицького, Герой України Юрій Жуковець в інтерв’ю Radio NV розповів про свій шлях адаптації до бойових умов та важливість підтримки з боку побратимів.

За словами Жуковця, ключову роль у його становленні відіграли досвідчені сержанти, з якими він мав змогу працювати з перших днів служби.

«Мені дуже пощастило з людьми. У моєму першому взводі був чудовий сержант із бойовим досвідом — він не просто командував, а дійсно хотів навчити. Коли я потрапив до 202-го батальйону 103-ї бригади, мені знову трапився сильний наставник. Ми разом і підривною справою займалися, і стріляли з важкого озброєння. Він дуже багато мені дав», — розповів військовий.

Юрій підкреслив, що у перші виходи на завдання він ходив разом із досвідченими бійцями, уважно дослухаючись до їхніх порад. Важливою для нього була відсутність зверхності чи авторитаризму у спілкуванні:

«У мене не було позиції “я лейтенант — я головний”. Ні, такого не було. Ми домовлялись, він брав на себе ініціативу, а я затверджував рішення і вчився поряд. Це дало мені великий поштовх уперед. Згодом, коли набирався досвіду, вже самостійно виводив підрозділ у поле — спочатку як взводний, а потім як ротний», — зазначив Жуковець.

Він також наголосив, що завдяки довірі та взаємній підтримці всередині підрозділу вдалося уникнути паніки й непорозумінь:

«Не було жодної “тягучки ковдри на себе”. Усі були зосереджені на головному — щоб усі залишились живі та могли далі працювати. Бо зібрати сильну команду у такий підрозділ — справа непроста. І зовсім інший рівень, коли воюєш із тими, з ким уже пройшов випробування. Ми берегли одне одного. Хлопці бачили спокій — і самі адаптувались легше».

Історія Юрія Жуковця — це приклад того, наскільки важливою у війську є підтримка побратимів, взаємна повага та командна згуртованість.