Сполучені Штати неодноразово переживали великі військові та політичні провали, але жоден із них не став настільки руйнівним для самої архітектури американського глобального домінування.

Перл-Гарбор був шоком і приниженням, але закінчився реваншем США та американською перемогою у Другій світовій війні.

В’єтнам і Афганістан стали важкими військовими й репутаційними поразками, однак географічна периферійність цих конфліктів дозволила Вашингтону локалізувати наслідки. США втрачали війни, але не втрачали статус головної сили у світі.

Навіть катастрофічні помилки після вторгнення в Ірак не зруйнували повністю американський вплив на Близькому Сході. Попри хаос, Вашингтон зберіг ключові позиції та систему союзів.

Ситуація навколо Ірану виглядає інакше.

Фактична нездатність США гарантувати повний контроль безпеки в районі Ормузької протоки може змусити країни Перської затоки поступово шукати нову модель співіснування з Тегераном, а не покладатися виключно на американську військову парасольку.

І це вже удар не лише по репутації. Це удар по самій логіці американської присутності в регіоні, на яку десятиліттями витрачалися трильйони доларів, авіаносні групи та життя американських солдатів.

Фактично під питанням опиняється вся стратегія США на Близькому Сході після операції «Буря в пустелі» та сама доктрина Картера, яка передбачала американське домінування у зоні Перської затоки будь-якою ціною.

На цьому тлі виникає ще одне незручне питання: чи потрібна державі ядерна зброя, якщо вона здатна контролювати ключові вузькі місця глобальної торгівлі?

Можливо, у новому деглобалізованому світі контроль над протоками, логістикою та енергетичними маршрутами стане новим еквівалентом ядерного статусу.