Ізраїль десятиліттями будував свою міжнародну легітимність не лише як держава, створена після Голокосту, а і як один із головних моральних голосів у питанні памʼяті про масове знищення людей. Саме тому його нинішня політика щодо Палестини, Лівану та Сирії викликає дедалі гострішу критику не лише серед арабських країн чи правозахисних організацій, а й у західних столицях, де раніше підтримка Ізраїлю вважалася майже безумовною. Проблема полягає не тільки у воєнних діях, а в тому, що держава, яка постійно апелює до історичної травми Голокосту, дедалі частіше відмовляється визнавати універсальність принципу: жоден народ не має монополії на страждання, памʼять чи право називати злочин злочином.
Найбільш очевидним прикладом стала війна в Газі. Після атаки ХАМАС 7 жовтня 2023 року Ізраїль отримав міжнародно визнане право на самооборону, однак спосіб реалізації цього права швидко перетворився на предмет розгляду міжнародних судових і правозахисних інституцій. Міжнародний суд ООН у справі, ініційованій Південною Африкою, не виніс остаточного рішення щодо геноциду, але визнав, що права палестинців у Газі за Конвенцією про запобігання геноциду потребують захисту, і зобовʼязав Ізраїль вживати заходів для запобігання актам геноциду, покарання підбурювання до нього та забезпечення гуманітарної допомоги. Це не політична декларація, а юридично значущий сигнал: дії ізраїльського уряду вийшли за межі звичайної воєнної дискусії та стали предметом оцінки у категоріях найтяжчих міжнародних злочинів.
Ще жорсткішою стала позиція Міжнародного кримінального суду, який видав ордери на арешт премʼєр-міністра Біньяміна Нетаньягу та колишнього міністра оборони Йоава Галанта за ймовірні воєнні злочини та злочини проти людяності. Серед звинувачень, зокрема, використання голоду як методу ведення війни, переслідування цивільного населення та інші нелюдські дії. Ізраїль ці звинувачення відкидає, наполягаючи на праві на самооборону, але сам факт ордерів означає, що питання вже не обмежується дипломатичними заявами чи інформаційною війною.
Паралельно міжнародні правозахисні організації роками говорять про системний характер ізраїльської політики щодо палестинців. Amnesty International, Human Rights Watch та інші структури використовували щодо Ізраїлю термін «апартеїд», описуючи систему домінування, сегрегації, обмеження свободи пересування, нерівного доступу до ресурсів і примусового витіснення палестинців із земель. Ізраїль традиційно відкидає ці висновки як політично мотивовані, однак проблема не зникає від заперечення: окупація, поселення на захоплених територіях, блокада Гази та руйнування цивільної інфраструктури залишаються фактами, які десятиліттями фіксуються міжнародними інституціями.
Окрема лінія, це військові дії Ізраїлю в Лівані. Після загострення з «Хезболлою» Ізраїль не лише завдавав ударів по півдню країни, а й утримував зони безпеки, виселяв місцевих мешканців і знищував будинки в селах, які називав інфраструктурою бойовиків. Правозахисники та експерти з міжнародного гуманітарного права попереджали, що масове руйнування цивільної забудови без доведеної безпосередньої військової необхідності може кваліфікуватися як воєнний злочин. Особливо небезпечною є логіка, за якої ціле село або район фактично оголошуються допустимою мішенню через присутність бойової групи. Така логіка руйнує базовий принцип розрізнення між комбатантами і цивільними, на якому тримається міжнародне гуманітарне право.
Сирійський напрямок також демонструє, що Ізраїль давно діє за межами власних міжнародно визнаних кордонів, пояснюючи це потребою стримувати Іран, «Хезболлу» та інші сили. Ізраїльські удари по території Сирії часто подаються як превентивна самооборона, однак для міжнародного права превентивна логіка є однією з найнебезпечніших, бо фактично дозволяє сильнішій державі самостійно визначати, де починається її «зона безпеки». Саме так мислять імперії: вони вважають, що можуть бомбардувати сусідні країни не тому, що зазнали прямого нападу, а тому, що вважають їх територію потенційним джерелом загрози.
Ця логіка особливо болюча для України, бо Росія також намагалася виправдовувати агресію мовою «безпеки», «загроз», «превентивності» та «історичних прав». Звісно, ситуації Ізраїлю та Росії не є тотожними, а напад ХАМАС 7 жовтня був реальним масовим злочином проти цивільних. Але міжнародне право існує саме для того, щоб навіть реальна травма, реальний страх і реальна загроза не ставали дозволом на колективне покарання, окупацію, блокаду, примусове переміщення чи безкінечне розширення війни.
Найбільш морально небезпечною є претензія на винятковість памʼяті. Ізраїль багато років уникав офіційного визнання низки інших геноцидів або масових злочинів, зокрема Голодомору як геноциду українців, Вірменського геноциду на рівні державної політики, а також геноцидної політики щодо уйгурів, яку визнавали окремі парламенти та уряди західних країн. У випадку Ірландії йдеться не про юридично усталений термін «геноцид», а про тривалу історичну дискусію навколо Великого голоду та ролі британської імперської політики, але і цей приклад важливий, бо він показує: травма колонізованих народів часто залишається поза великою міжнародною ієрархією памʼяті.
Україна особливо добре розуміє цю проблему. Голодомор був не просто голодом, а політикою знищення українського селянства, опору, мови, автономії та самої можливості українського політичного існування. Російська війна проти України також має виразні геноцидні ознаки: масові вбивства цивільних, депортація дітей, знищення української ідентичності на окупованих територіях, фільтраційні табори, русифікація та системне заперечення права українців на існування як окремого народу. Коли держава, що апелює до Голокосту як до центральної частини своєї дипломатичної ідентичності, не готова послідовно визнавати геноцидний досвід інших народів, це створює небезпечну моральну асиметрію.
Монополія на геноцид небезпечна не тому, що применшує Голокост. Навпаки, вона небезпечна саме тому, що спотворює його універсальний урок. Голокост не мав би бути аргументом для виключності однієї держави, він мав би бути найсильнішим аргументом проти будь-якого масового знищення, апартеїду, етнічного витіснення, дегуманізації та колективного покарання. Якщо памʼять про один злочин використовується для того, щоб відмовляти іншим у праві називати свої трагедії, це перетворює памʼять із морального обовʼязку на політичний інструмент.
Окремим питанням є позиція Ізраїлю щодо Росії під час повномасштабної війни проти України. Попри формальну підтримку територіальної цілісності України та гуманітарну допомогу, Ізраїль довго уникав постачання Україні летальної зброї, не приєднався повноцінно до санкційної політики Заходу проти Росії та зберігав особливий канал координації з Москвою через Сирію. Головним поясненням була потреба уникнути конфлікту з російськими військовими, які роками були присутні в Сирії, де ізраїльська авіація завдавала ударів по іранських і проіранських цілях. Іншими словами, безпека Ізраїлю в Сирії виявилася для ізраїльських урядів важливішою за повноцінну військову підтримку України у війні проти російської агресії.
Окремою темою залишається співпраця Ізраїлю з Росією у сфері торгівлі зерном після початку повномасштабного вторгнення. Україна неодноразово заявляла, що російські судна вивозили зерно, незаконно вилучене на тимчасово окупованих територіях Запорізької, Херсонської та інших областей, після чого воно потрапляло на міжнародні ринки. За даними українських державних органів та журналістських розслідувань, окремі партії такого зерна надходили й до Ізраїлю, попри офіційні протести Києва. Українська сторона неодноразово закликала ізраїльський уряд посилити контроль за походженням зерна та припинити імпорт продукції, яка могла бути викрадена з окупованих українських територій. Ця ситуація стала ще одним прикладом того, як прагматичні економічні інтереси можуть переважати принципи міжнародного права, адже купівля продукції з окупованих територій фактично створює економічний стимул для подальшого пограбування країни-жертви агресії.
Саме це і є проблемою: коли держава, яка постійно говорить про історичну травму, у вирішальний момент обирає балансування між жертвою агресії та агресором, це виглядає як політика подвійних стандартів.
Для України це питання не абстрактне. Російські ракети вбивали українських дітей, російська армія руйнувала міста, російська держава відкрито заперечувала українську ідентичність, а Ізраїль у цей час переважно намагався не дратувати Москву, щоб зберегти свободу дій у Сирії. Саме тому українська критика Ізраїлю не є антисемітизмом і не має нічого спільного з ненавистю до євреїв. Це критика політики держави, яка сама вимагає від світу моральної чутливості до своєї історії, але не завжди демонструє таку саму чутливість до історії інших народів.
Небезпека ізраїльської моделі полягає в тому, що вона поступово нормалізує ідею вибіркового міжнародного права. Якщо союзник Заходу може роками утримувати окуповані території, розширювати поселення, завдавати ударів по сусідніх державах, знищувати цивільну інфраструктуру і водночас уникати реальних наслідків, це бачать інші авторитарні держави. Це бачить Росія. Це бачить Китай. Це бачать режими, які також хочуть пояснювати агресію «безпекою», «історичними правами» або «боротьбою з тероризмом».
Саме тому питання Ізраїлю виходить далеко за межі Близького Сходу. Йдеться не лише про Палестину, Ліван чи Сирію, а про майбутнє міжнародного права як такого. Якщо право працює лише для слабких, але не працює для сильних і захищених союзами держав, воно втрачає авторитет. Якщо геноцид визнається лише тоді, коли це політично зручно, слово «ніколи знову» перетворюється на дипломатичну формулу без змісту.
Для України ця дискусія має принципове значення. Українці не можуть дозволити, щоб памʼять про Голодомор, депортації, Бучу, Маріуполь, викрадених дітей і знищені міста ставала другорядною порівняно з чужою політичною доцільністю. Український досвід має таке саме право на міжнародне визнання, як і досвід інших народів, що пережили масове знищення, колоніальне насильство або спробу стерти їхню ідентичність.
Справжній урок Голодомору, Вірменського геноциду, Великого Голоду в Ірландії, уйгурів, палестинців, кримських татар, голодомору у Казахстані та інших форм фізичного знищення народів полягає не в конкуренції травм. Він полягає в тому, що жодна держава, жоден народ і жодна політична сила не мають права перетворювати памʼять про власне страждання на ліцензію для приниження, окупації чи знищення інших. Саме універсальність памʼяті робить її моральною. Вибірковість перетворює її на зброю.
Джерело: Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд, ООН, Amnesty International, Human Rights Watch, Reuters, Office of the President of Ukraine.
