Життя не складається лише з перемог, тріумфів і вражаючих досягнень. Уміння програвати — це така сама важлива навичка, як і вміння перемагати.

Про це пише “НАША МАМА”.

Якщо людина вміє гідно приймати поразки, вона швидше знайде шлях до справжнього успіху. Якщо ж ні — ризикує потрапити в пастку самозвинувачень, заздрості та постійного порівняння себе з іншими.

Батьки зазвичай хочуть бачити свою дитину переможцем: на спортивних змаганнях, в олімпіадах, творчих конкурсах. У такі моменти наша батьківська гордість сяє яскраво — наче кіт, що щойно об’ївся сметани. Але що відчуваємо ми (і дитина), коли результат — не перемога, а сльози, образа або істерика?

Для дітей віком 5–6 років емоційна реакція на програш — плач, злість, звинувачення інших — цілком природна. У цьому віці вони ще не вміють справлятися з сильними емоціями. Наприклад, якщо дитина впала, вдарившись об стілець, вона може почати сварити цей стілець. Її логіка: «Винен не я, а він». Завдання дорослих — не сміятися з таких реакцій і не сварити, а спокійно пояснювати, підтримати і показати, як діяти інакше: подивитися під ноги, обійти перешкоду.

З віком дитину потрібно навчити розуміти і приймати невдачі. І тут виникає важливий момент: якщо самі батьки не вміють програвати — не вміють визнавати свої помилки, поводяться агресивно після поразок, — то й навчити цьому дитину їм буде важко.

У будь-якій поразці має бути своє «натомість» — слова підтримки, що допоможуть дитині побачити цінність її зусиль:

• «Так, ти не виграв, але цього разу в тебе вийшло краще, ніж минулого»
• «Ти не переміг, але тепер знаєш, як готуватись до наступної олімпіади»

Діти не завжди мислять такими категоріями, тому саме батьки мають показати цей позитивний бік медалі.

А що буде, якщо цього не зробити? Без цієї навички виростають тривожні дорослі. Вони бояться помилок, уникають викликів, бо «а раптом не вийде?». Вони знецінюють себе, заздрять іншим і живуть під постійним тиском. Їм важко. А ще важче — їхнім близьким.