Війна США та Ізраїлю проти Ірану дедалі сильніше змінює політичний баланс на Близькому Сході. Держави Перської затоки, які десятиліттями покладалися на американські гарантії безпеки, дедалі відкритіше сумніваються у передбачуваності Вашингтона та починають шукати додаткових партнерів.

За даними західних медіа, невдоволення країн регіону посилилося після того, як конфлікт, який спочатку очікували завершити за кілька тижнів, затягнувся майже на пів року. Іранський режим зберігся, Ормузька протока залишається одним із головних джерел глобальної нестабільності, а держави Перської затоки самі опинилися під ударами та економічним тиском.

Особливе роздратування викликає непослідовність американської дипломатії. Адміністрація Дональда Трампа одночасно говорить про переговори, висуває нові ультиматуми та погрожує союзникам, якщо ті, на думку Білого дому, недостатньо допомагають американській політиці щодо Ірану.

Одним із найяскравіших прикладів став Оман — давній партнер США та традиційний посередник між Вашингтоном і Тегераном. Трамп нещодавно пригрозив країні ударами, якщо вона «стане на заваді» американським спробам завершити конфлікт. Для держав Перської затоки така риторика стала ще одним сигналом того, що навіть багаторічні партнерські відносини більше не гарантують передбачуваної поведінки Вашингтона.

Головна проблема для арабських монархій полягає в тому, що вони одночасно залишаються залежними від американської військової присутності й дедалі менше впевнені, що рішення США відповідають їхнім власним інтересам.

Американські бази та системи ППО десятиліттями розглядалися як головна гарантія безпеки регіону. Однак війна з Іраном продемонструвала і зворотний бік цієї залежності: саме присутність американських сил може перетворювати держави Перської затоки на цілі для іранських ракет і безпілотників.

Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Кувейт та Оман опинилися перед складним вибором. Вони не хочуть перемоги або посилення Ірану, однак так само не зацікавлені в нескінченній війні, яка руйнує регіональну торгівлю, загрожує нафтовій інфраструктурі та ставить під удар їхні економічні моделі.

На цьому тлі країни регіону починають активніше диверсифікувати систему безпеки. Одним із найпоказовіших кроків стало формування оборонного партнерства Саудівської Аравії з Туреччиною та Пакистаном. Воно не означає розриву з Вашингтоном, але демонструє бажання Ер-Ріяда мати альтернативні опори на випадок, якщо американські гарантії виявляться недостатніми.

Водночас країни Перської затоки далеко не єдині у своїх поглядах. Катар та Оман наполягають на стриманості й дипломатії, тоді як інші держави займають жорсткішу позицію щодо Тегерана. ОАЕ при цьому продовжують робити ставку на тісні відносини зі США та Ізраїлем.

Саме тому війна не об’єднала Перську затоку навколо Вашингтона, а, навпаки, оголила різницю в інтересах її держав.

Проблемою стає і те, що американська військова перевага не принесла швидкого політичного результату. Попри масштабні удари, Тегеран не капітулював, переговори залишаються нестабільними, а конфлікт продовжує створювати ризики для світових енергетичних ринків.

У результаті Вашингтон залишається найважливішим військовим партнером більшості арабських монархій, але дедалі менше сприймається як безумовний гарант стабільності.

Для країн Перської затоки це означає фундаментальну зміну підходу: не розрив зі США, а поступовий перехід від майже повної залежності від американської безпеки до системи, в якій Вашингтон буде лише одним із кількох центрів сили.

Війна з Іраном, яку адміністрація Трампа розглядала як спосіб послабити головного регіонального противника, таким чином може мати парадоксальний наслідок — послаблення довіри до самих Сполучених Штатів серед їхніх найближчих союзників на Близькому Сході.

Джерело: Bloomberg, Financial Times