Історія українського бароко майже завжди говорить чоловічими голосами. Гетьмани, полковники, митрополити, архімандрити, дипломати, генеральна старшина — саме вони стоять у центрі великих політичних і культурних сюжетів XVII–XVIII століть. Жінки в цій картині часто залишаються десь збоку, визначені передусім через спорідненість: дружина гетьмана, донька полковника, сестра старшини, мати майбутнього державця. Але іноді достатньо уважніше подивитися на таку «матір гетьмана», щоб виявилося, що перед нами самостійна політична й культурна постать. Саме такою була Марина Мокієвська, після постригу Марія Магдалина Мазепа — мати Івана Мазепи, одна з найвпливовіших українських ігумень своєї епохи, жінка, яка керувала монастирськими господарствами, їздила до Москви відстоювати їхні права, належала до православного братського руху, підтримувала церковне будівництво і прожила майже все буремне XVII століття так, що її власна біографія могла б стати окремим романом.
Вона народилася, ймовірно, між 1617 і 1621 роками в родині Мокієвських — православної української шляхти з Білоцерківщини. Це означає, що її молодість припала на Річ Посполиту, конфесійні суперечки, козацькі повстання і той час, коли саме питання про те, ким ти є — православним русином, католиком, шляхтичем, козаком, підданим короля чи людиною певної землі, — мало не лише культурне, а й політичне значення. Її родина належала до того середовища, де православна ідентичність була не приватною справою, а формою громадянської позиції. Саме з цього світу пізніше виросте і політична культура Гетьманщини.
Близько 1638 року Марина вийшла заміж за Степана-Адама Мазепу, представника української православної шляхти. У подружжя народилися син Іван і донька Олександра. Про дитинство майбутнього гетьмана написано незрівнянно більше, ніж про життя його матері, але вже сам рівень освіти Івана Мазепи багато говорить про середовище, яке створила родина. Він навчався в Києво-Могилянському колегіумі, потім перебував при польському королівському дворі, знав кілька мов, був знайомий із європейською політичною та культурною традицією. Усе це навряд чи було випадковістю в родині, де мати сама належала до освіченого шляхетського середовища і згодом виявила неабиякі адміністративні здібності.
Марина прожила період, коли світ її молодості буквально розсипався. Повстання Богдана Хмельницького, війни Речі Посполитої з Московським царством, Руїна, постійна зміна союзів, боротьба за гетьманську булаву, поділ українських земель між сусідніми державами — усе це відбувалося не десь у підручнику, а навколо неї. Її чоловік був залучений до політичного життя, підтримував козацьку державність і належав до тієї частини української шляхти, яка після революції Хмельницького почала шукати нове місце в козацькому політичному устрої. Для жінки такого середовища сім’я не була ізольованою приватною сферою. Родинні зв’язки, маєтності, церковне покровительство і політичні союзи становили одну систему.
Після смерті чоловіка в середині 1660-х Марина не зникла з суспільного життя, як це часто відбувається з жінками в історичних переказах. Навпаки, починається друга й, можливо, найцікавіша частина її біографії. 1666 року вона стала членкинею Луцького Хрестовоздвиженського православного братства. Це важлива деталь, бо братства в українських та білоруських землях були не просто релігійними товариствами. Вони утримували школи, друкарні, шпиталі, підтримували православну культуру й освіту та протягом десятиліть були одним із головних інструментів самоорганізації руського православного населення Речі Посполитої.
Згодом Марина прийняла чернечий постриг під ім’ям Марії Магдалини. У сучасній уяві монастир легко сприйняти як місце втечі від світу, особливо для вдови XVII століття. Але для жінок її соціального рівня монастир міг бути зовсім іншим: простором влади, освіти, господарського управління і навіть дипломатії. Ігуменя великої обителі керувала землею, майном, прибутками, будівництвом, десятками або сотнями людей, вела листування з церковною та світською владою і мусила вміти відстоювати інтереси монастиря перед чиновниками, гетьманами, патріархами й царським двором.
Саме такою ігуменею стала Марія Магдалина.
У 1680-х роках вона очолила Києво-Печерський Вознесенський жіночий монастир, розташований тоді навпроти головного входу до Києво-Печерської лаври. Згодом вона одночасно була пов’язана і з Глухівським жіночим монастирем. Фактично перед нами жінка, яка керувала одразу кількома важливими церковними осередками в час, коли Київ і Гетьманщина переживали культурний вибух, що ми сьогодні називаємо українським або козацьким бароко.
Це була епоха, коли храми переставали бути лише місцями молитви і ставали видимими заявами про політичну та культурну силу. Білі фасади, пишні фронтони, багатоярусні бані, позолочені іконостаси, нові дзвіниці та монастирські корпуси змінювали силует Києва, Чернігова, Батурина, Глухова та інших міст. Гетьмани й старшина вкладали величезні кошти в церковне будівництво, і саме за Мазепи цей процес набув особливого масштабу. Але поруч із гетьманом стояла його мати, яка сама була частиною цієї культури меценатства.
Марія Магдалина займалася господарським і мистецьким розвитком Вознесенського монастиря, домагалася коштів на будівництво та ремонт, опікувалася його майновими правами. Відомо, що ще на початку 1680-х для обителі просили гроші на спорудження теплої церкви та впорядкування колодязя. Після того як Іван Мазепа став гетьманом у 1687 році, можливості монастиря закономірно зросли, однак було б помилкою перетворювати ігуменю лише на пасивну одержувачку синового покровительства. Вона сама вела справи, домагалася грамот, використовувала зв’язки й особисто їздила до Москви.
Для жінки XVII століття сама ця деталь руйнує багато стереотипів. Уявімо не абстрактну «матір Мазепи», а літню українську ігуменю, яка долає сотні кілометрів поганими дорогами, перетинає кордони, прибуває до Московського царства і веде справи з церковною та державною бюрократією. Вона повинна знати, кому писати, в якій формі подавати прохання, які попередні грамоти згадати, чиє покровительство залучити і як зробити так, щоб монастир отримав необхідне. У 1688 та 1702 роках джерела фіксують її поїздки до Москви у справах монастирів.
Марія Магдалина була не лише адміністраторкою. Вона залишалася частиною політичного світу свого сина. Сучасники й пізніші історики характеризували її як одну з людей, до чиєї думки Мазепа прислухався. І це цілком відповідає устрою козацької старшинської держави: політика там проходила не лише через офіційні канцелярії, а й через родини, шлюби, кумацтво, монастирі та приватні мережі довіри. Мати гетьмана, яка одночасно очолювала впливову київську обитель, мала доступ до інформації, людей і середовища, яке саме по собі було політично значущим.
І тут особливо цікаво подивитися на неї не просто як на «духовну жінку», а як на представницю того типу жіночої влади, який часто губиться в історії. Вона не могла бути гетьманом. Не могла стати полковником, генеральним писарем або очолити військо. Формальні державні посади були чоловічими. Але це зовсім не означало відсутності влади. Ігуменя великого монастиря контролювала майно, фінанси, землю, людей і канали комунікації. Шляхтянка мала родинні зв’язки. Мати гетьмана мала доступ до самого центру політичної системи. Марія Магдалина поєднала всі три ролі.
Дуже промовистою була й доля її доньки Олександри. Вона кілька разів виходила заміж, а один із її шлюбів завершився конфліктом через релігію: за переказами, чоловік намагався схилити її до переходу в католицтво, після чого вона залишила його і зрештою також прийняла чернецтво. Для родини Мокієвських-Мазеп православна конфесійна ідентичність була очевидно не декоративною. Вона залишалася частиною родинної політики й самовизначення навіть у поколінні жінок.
У цій історії взагалі легко побачити бароко не як стиль із позолотою та закрученими фронтонами, а як спосіб життя епохи. Віра й політика практично не відділялися. Монастир міг бути одночасно святинею, великим землевласником, освітнім центром, місцем родинної пам’яті й політичним інструментом. Гетьман міг фінансувати храм не лише з побожності, а й тому, що архітектура була мовою престижу та легітимності. Ігуменя могла молитися за спасіння душі й того самого дня вести переговори про земельний маєток. Саме в такому світі жила Марія Магдалина.
Особливо символічно, що її доля завершилася буквально напередодні найбільш драматичного рішення в житті її сина. Вона померла 1707 року. Через рік Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII, виступивши проти Петра І. Ми ніколи не дізнаємося напевно, що вона сказала б синові про цей крок, якби дожила до осені 1708-го. Будь-які красиві діалоги тут були б уже літературою, а не історією. Але важко не помітити часової близькості: людина, яка залишалася поруч із ним протягом усього його сходження до влади, померла буквально перед моментом, який назавжди визначив його образ у європейській історії.
Після Полтавської битви 1709 року Петро І розгорнув кампанію не лише проти самого Мазепи, а й проти його пам’яті. Гетьмана анафемували, його ім’я десятиліттями використовували в Російській імперії як синонім зради, а все, що було з ним пов’язане, намагалися включити в імперський сюжет про покараного відступника. У цьому процесі жіноча історія Марії Магдалини майже повністю зникла. Вона залишилася «матір’ю Мазепи», хоча за життя була значно більшою постаттю.
Зник і сам Вознесенський монастир біля Києво-Печерської лаври. На початку XVIII століття територію почали використовувати для спорудження Печерської фортеці, а жіночу обитель перевели на Поділ і об’єднали з Флорівським монастирем. Через століття міський простір практично стер місце, де Марія Магдалина керувала однією з найбагатших жіночих громад Києва. Але історія повернулася дивним способом: уже в незалежній Україні під час археологічних досліджень на території колишнього монастиря, поблизу київського «Арсеналу», були виявлені сотні поховань черниць. Серед них дослідники ідентифікували й поховання, яке пов’язують із матір’ю Івана Мазепи; останки черниць згодом перепоховали у Флорівському монастирі.
У цьому є майже барокова завершеність. Жінка, яка керувала монастирем у самому серці мазепинського Києва, була буквально похована під містом, яке змінилося до невпізнання. Її монастир зник, політичний світ її родини був зруйнований, ім’я її сина на століття стало об’єктом імперської ненависті, але через триста років землю відкрили — і разом із кістками черниць на поверхню почала повертатися історія жінок, яких велика політична історія майже не помітила.
Марія Магдалина Мазепа цікава саме тому, що для неї не потрібно вигадувати романтичної легенди. Вона не командувала козацькими полками, не мала скандального кохання, не втікала з королівського двору й не залишила після себе знаменитих мемуарів. Її сила була іншою — тихішою, але для XVII століття цілком реальною. Вона пережила Хмельниччину і Руїну, виховала людину, яка стане одним із найосвіченіших і найвпливовіших українських гетьманів, овдовіла й не зникла в родинному маєтку, а увійшла до православного братства, стала черницею, очолила великі жіночі монастирі, управляла їхніми господарствами, будувала, домовлялася, подорожувала і залишалася учасницею політичного світу Гетьманщини до глибокої старості.
Можливо, саме такі жінки найкраще пояснюють, чим насправді було українське бароко. Не лише золотом іконостасів, грушоподібними банями й пишними гербами на фронтонах, а суспільством, яке після десятиліть війни намагалося створити власну еліту, власні інституції й власний культурний простір. Чоловіки цього світу тримали булави й очолювали полки. Жінки часто тримали родини, маєтності, монастирі, мережі покровительства і пам’ять.
І якщо Іван Мазепа став одним із головних символів українського бароко, то поруч із його історією варто повернути ім’я жінки, без якої цей світ виглядає неповним.
Марина Мокієвська. Ігуменя Марія Магдалина. Мати гетьмана — але точно не лише мати гетьмана.
