Сьогодні у нас Олег Анатолійович Сабадаж – боєць 92 окремої механізованої бригади, який служив на фронті майже з самого початку війни, зміг повернутися додому і налагодити вже мирне життя.

Доброго дня, Олег. Дякуємо, що погодились поспілкуватися з нами. Ми знаємо, що ви були на війні, повернулися та змогли наладити своє вже на мирній території України. Будь ласка, розкажіть трохи про себе. Про те, як жили до початку російської агресії, чому пішли не фронт…

Доброго дня (посміхнувся). Навіть не знаю що може бути цікавим з того, що було до війни. Жив не тужив (сміється). Виріс я в м. Олександрія на Кіровоградщині, але доля так склалася, що я переїхав на Слобожанщину і уже майже 20 років проживаю тут. Працюю на оборонному підприємстві «Харківське конструкторське бюро по машинобудуванню ім. О. О. Морозова» за фахом свого навчання в Національному технічному університеті.

По життю завжди любив різноманітну активність: в минулому займався фехтуванням на шаблях (кандидат в майстри спорту), люблю побігати в футбол а зараз намагаюсь опанувати мистецтво єдиноборству – бокс. Також займаю активну громадянську позицію в місцевому самоврядуванні та приймав участь у створенні та управлінні громадськими організаціями які борються за європейський курс та незалежність нашої держави.

Події грудня 2013 року були для мене шоком, як і для всього українського народу. Політико-економічний розворот на 180 градусів промосковської влади в Україні був сприйнятий м’яко кажучи, негативно, тому підтримав українців в їх протестах та прагненні до Європейського вектору розвитку нашої держави.

Після початку російської агресії прийняв активну участь у самообороні м. Люботин. Ми були готові на все, аби не допустити захоплення влади в нашому регіоні. Ну, вдалося хоча б не допустити того, що й досі коїться на Донбасі…

Коли ви прийняли рішення піти на війну, це було ваше власне волевиявлення чи так склалися обставини? Якою була мотивація?

Перебуваючи в лавах самооборони я зрозумів, що самостійно народ з якимось палками та підручними засобами захисту не зможе дати гідну відсіч загарбникам. Потрібно діяти жорстко і дати відсіч проросійським, а потім вже й російським силам. Тому в кінці серпня 2014 року прийняв рішення вступити до лав Збройних Сил України. В зв’язку з тим, що у мене відсутній досвід служби в армії, були деякі перепони при призові. Прийшлось трохи понервувати та все ж добився свого. Після того, як подолав бюрократичні перепони, в середині серпня мене було призвано в 92 окрему механізовану бригаду. Може сьогодні це й трохи пафосно звучить, але головною мотивацією в мене було прагнення в цей історичний момент захистити свою державу, родину та ті цінності в які я вірю.

Зрозуміло. А розкажіть про свій перший день на фронті. Що ви відчули? Якими були ваші очікування, з урахуванням відсутності будь-якого досвіду, і як виявилося насправді?

Перші дні на фронті були прохолодні – середина жовтня. Наша колона розбилася на маленькі групки та підходила окремо до своїх ділянок оборони. Було тихо-тихо. Лише десь далеко чули постріли крупнокаліберного кулемета. Моя ділянка оборони припала на безлюдну місцевість, де ми змінили побратимів з іншої бригади. Прийнялися мінувати місцевість, визначати місця та час чергування на спостережних пунктах. Ночували в невеликих ямах по двоє. Пам’ятаю, що було дуже прохолодно, а зранку взагалі вдарив морозець. А ще у пам’яті сидить те, що через пару ночей нашого знаходження там, серед ночі спрацювала «розтяжка» яку ми поставили вранці. Мабуть, була зірвана якимось звіром, і саме не цей звук було дано перший залп загороджувального вогню.

В яких умовах ви знаходились, наскільки було небезпечно?

Ділянка оборони, на якій я перебував, перший місяць була безпечною. В вільний від несення служби час самостійно займалися облаштуванням побуту. Нам ще щастило, були буржуйки і навіть ліжка з генератором. Тоді ж не було нічого, все робили з того, що попадалося під руки, а тут… Скарб такий. Вирили зручний бліндаж, вкрили його двома накатами колод та шаром землі, встановили двоярусні ліжка та буржуйку. Провели світло від генератора та почали заготовляти дрова.

Перший обстріл, під який я попав, був мінометний. Виїжджаючи на завдання були обстріляні ворогом з міномета 82 калібру. Як такого класичного страху не відчувалося. Був приплив адреналіну та бажання відкрити вогонь у відповідь та знищити ворога. Але добре замаскований міномет не так просто знайти, тому ми швиденько виїхали із зони обстрілу. Всі хлопці перенесли перший обстріл нормально з посмішками та жартами.

А які задачі ви виконували? Як проходили дні на фронті?

Задачі були найрізноманітнішого характеру службові: корегування вогню нашої артилерії в денний та нічний час, спостереження та виявлення вогневих позицій ворога, охорона власних позицій, взаємодія з іншими підрозділами та військовими формуваннями, розвідка на непідконтрольній території, влаштування секретів, тощо.

Взагалі, скажу, що дні на фронті плинули дуже швидко в бойових завданнях та навчанні. Я, наприклад, лише за рік війни опанував декілька видів зброї та відшліфовував навички володіння основною зброєю. Що робили з того, що не було завданням у звичному розумінні? Ну, отримували їжу, заправляли техніку, отримували боєприпаси. Знайомилися з іншими побратимами, з місцевістю та навколишнім світом.

Чи спілкувалися з цивільними людьми (родичами, друзями)?

Перші два місяці з близькими та родичами майже не спілкувався, тому що поїхав в зону АТО без мобільного телефону. Потім були короткі смс: «Живий, здоровий, у мене все ОК!».

Скільки часу пробули на війні та коли вирішили повернутись?

На фронті пробув майже рік: з середини жовтня 2014 року до початку жовтня 2015 року. А повертався майже останнім, після того, як підготували зміну після себе. Був наказ верховного головнокомандуючого про кінець третьої хвилі мобілізації. В зв’язку з тим, що я інженер-технолог по обробці металу, вважав за доцільніше допомогти країні своєю працею, тому не підписав контракт із Збройними Силам України.

Зараз перебуваю в першій черзі оперативного резерву, відвідую військові збори та завжди готовий взяти зброю до рук для захисту нашої Держави.

Чи складно було повернутись до цивільного життя? Чим стали займатись?

Повернення з війни було болючим. Але мені пощастило швидко адаптуватися, тому що я повернувся на ту роботу, де працював до війни. Спочатку прислухався чи не почався обстріл та очима вишукував куди при обстрілі краще сховатися, але поступово це відчуття згасло. Хоча… Звісно, я не став таким як був до війни і ніколи ним не стану. Як і більшість з нас.

Чи підтримуєте ви зв’язок зі своїми побратимами?

З побратимами, що звільнилися, та з тими, що досі воюють, підтримую тісний зв’язок. Іноді відвідую побратимів на бойових позиціях. З тими, хто вже живе цивільним життям, регулярно зустрічаємось та допомагаємо один одному. Підтримка дуже важлива і кожен з нас має знати, що йому є до кого звернутись і хто підставить плече у скрутних обставинах.

Чи плануєте повернулись на війну?

Завжди тримав і тримаю порох сухим. При необхідності готовий взяти зброю до рук та стати пліч о пліч зі своїми побратимами. Це навіть не обговорюється.

На вашу думку, що необхідно зробити, щоб закінчити війну?

Війна закінчується у двох випадках: коли ти програв або виграв. Нам потрібно, незважаючи ні на що, взяти волю в кулак і знищити окупанта на рідній землі. Тоді нас ніяка сволота не зможе образити та весь світ з повагою буде відноситися до нашої країни.