Режим припинення вогню між США та Іраном опинився під реальною загрозою вже в перші години після оголошення. Попри дипломатичний прорив, Об’єднані Арабські Емірати, Кувейт, Бахрейн і Саудівська Аравія повідомили про нові ракетні та дронові атаки з боку Ірану по критичній інфраструктурі, включно з нафтовими та енергетичними об’єктами. 

За даними міжнародних ЗМІ, у низці країн регіону спрацювали системи ППО, частину цілей вдалося перехопити, однак зафіксовані поранені, пошкодження промислових вузлів і перебої в роботі окремих об’єктів. Іран пояснив удари відповіддю на попередні атаки по власній нафтовій інфраструктурі, що демонструє: навіть після політичних домовленостей військова логіка ескалації нікуди не зникла. 

Окрему увагу зараз привертає роль Пакистану, який виступив ключовим медіатором перемир’я. Формально Ісламабад зміг посадити сторони за стіл переговорів і уникнути повного зриву дипломатії в останню мить. Водночас саме ця посередницька конструкція викликає дедалі більше скепсису. 

Проблема полягає в тому, що Пакистан має надто складну систему регіональних зв’язків, щоб залишатися бездоганно нейтральним. Його стратегічне партнерство з Китаєм, який є головним геополітичним суперником США, автоматично створює недовіру з боку Вашингтона. Додатково на ситуацію накладається тісна безпекова зв’язка Пакистану з Китаєм у протистоянні з Індією, що лише підсилює підозри щодо реального балансу інтересів.

У підсумку мирна конструкція виглядає вразливою не лише через обстріли, а й через саму архітектуру посередництва. У конфлікті, де США та Китай залишаються головними глобальними антагоністами, будь-який медіатор із настільки щільною прив’язкою до Пекіна ризикує сприйматися не як арбітр, а як частина ширшої геополітичної гри.

Саме тому нинішнє перемир’я дедалі більше нагадує не шлях до миру, а коротку оперативну паузу перед новим раундом великого торгу за Близький Схід.