Нова мирна ініціатива Китаю щодо врегулювання конфлікту навколо Ірану дедалі більше нагадує вже знайому для України модель: багатопунктовий дипломатичний документ, у якому Пекін закликає до припинення бойових дій, негайних переговорів і захисту критичної цивільної інфраструктури, але уникає прямого називання винних сторін. Саме на цю схожість звертає увагу The Wall Street Journal, проводячи паралелі з китайським 12-пунктовим планом щодо війни Росії проти України у 2023 році.
Ключова спільна риса обох документів – максимально обережна дипломатична мова. У жодному випадку Пекін не називає події «війною» та не згадує США, натомість акцентує на територіальній цілісності й необхідності негайного політичного врегулювання. Для Китаю це не лише спроба позиціонувати себе як глобального посередника, а й спосіб просувати власний принцип невтручання, який водночас дозволяє зберігати відносини з усіма сторонами.
Водночас справжня вага таких ініціатив залишається обмеженою. Як і у випадку з Україною, план не оприлюднений від імені Сі Цзіньпіна особисто. Це означає, що китайський лідер знову не готовий вкладати власний політичний капітал у просування миру, якщо для цього доведеться тиснути на союзників або брати на себе гарантії виконання домовленостей. Саме відсутність такого ресурсу стала однією з причин, чому українська ініціатива Пекіна не мала практичного продовження.
Особливо показовим є прихований сигнал союзникам Китаю. У новому близькосхідному плані читається завуальована критика атак на цивільне судноплавство, що безпосередньо б’є по китайських енергетичних інтересах і логістиці. Це майже дзеркально повторює пункт із «українського» плану, де Пекін фактично попереджав Москву щодо неприпустимості ударів по атомній інфраструктурі та ядерної ескалації.
Головний висновок тут у тому, що Китай продовжує використовувати мирні ініціативи передусім як інструмент геополітичного позиціонування, а не як механізм реального примусу до миру. Пекін демонструє глобальну дипломатичну присутність, але, як і раніше, уникає кроків, які потребували б реальних гарантій, військової присутності або прямого тиску на партнерів.
Для України цей кейс важливий як ще одне підтвердження: китайські «плани миру» насамперед відображають стратегічні інтереси самого Китаю, а не готовність брати відповідальність за завершення конфліктів.
