Усе дитинство Валерію Залужному довелося няньчитися зі своїм братом Артуром, який молодше його на три роки, оскільки їхні батьки тяжко та багато працювали. Про це Артур Залужний розповів у книзі радниці колишнього Головнокомандувача зі стратегічних комунікацій Людмили Долгоновської “Залізний генерал. Уроки людяності”, пише “Телеграф”.
Артур народився, коли Валерію Залужному було три роки. Їхня мати працювала на залізничному вокзалі в місті Новограді-Волинському (нині — м. Звягель) Житомирської області, а батько — на заводі. Оскільки поряд з їхнім будинком не було дитячого садка, дбати про молодшого брата доводилося Валерію.
“Мама з татом цілими днями на роботі. Мама писала записки: “Вибач, Валеро, сьогодні треба посидіти з братом”, — розповів Артур.
Коли батьки розлучилися, старшим чоловіком довелося стати Валерію.
“І я радий, що наше сімейство очолив саме він. Я не скажу, що він радить, як краще чинити в тій чи іншій ситуації, але часом я сам себе питав: “А як би вчинив він?” Тому що він вчинив би правильно, навіть якби рішення нашкодило йому. Я завжди намагався робити, як він”, — зізнався Артур.
Перед тим, як вступити на загальновійськовий факультет Одеського інституту Сухопутних військ, після 9-го класу Валерій Залужний почав навчання у машинобудівному технікумі. Одного разу він навіть жартома зізнався братові, що сильнішою за мрію стати військовим була лише симпатія до дівчини, яка теж пішла вчитися в той технікум.
“Спочатку генерал пішов за нею, а потім — за мрією”, — каже брат.
Артур Залужний зазначає, що щедрість і турботливість “залізного генерала” — це одні з головних рис характеру, які добре відомі всім, хто знайомий з ним особисто.
“От йому ніколи нічого не було шкода. Настільки не шкода, що коли я вперше мав іти до школи, Валера зібрав усі гроші, які мав, і купив мені рюкзак та ігрову приставку “Денді”. Такої не було ні в кого. І мама, памʼятаю, каже: “Так, а ти собі щось зі стипендії лишив?”. А брат каже: “Ні”. Коли я малим робив шкоду, то мене ніколи не били. На всі мої капості він знаходив виправдання. Тож мене навіть у куток жодного разу не ставили. Я брату в плече плачу, а він слухає й наставляє мене”, — згадує Артур Залужний.
