Російська пропаганда зробила Дмитрові Ярошу таку рекламу, на яку не вистачило б бюджету жодного українського політика. Його прізвищем пояснювали революцію, збройний спротив, диверсії та мало не кожну невдачу Москви. Його візитівка стала предметом колективного глузування над російським телебаченням. А сам він у цей час будував добровольчі підрозділи, воював під Донецьком, потрапляв до лікарні з пораненнями й намагався знайти місце для добровольців у державній системі оборони.
30 вересня 2026 року Дмитрові Ярошу виповнюється 55 років. Народжений у Дніпродзержинську, нинішньому Кам’янському, він пройшов шлях від молодіжного активізму останніх років СРСР до керівництва Українською добровольчою армією. У його біографії зійшлися боротьба за незалежність, Революція гідності, парламент і війна, яка для нього почалася задовго до лютого 2022-го.
Ця історія цікава ще й тим, наскільки погано вона вкладається в російські уявлення про Україну. Один із найвідоміших українських націоналістів виріс у великому промисловому місті Дніпропетровщини, в родині робітників, після школи пішов на завод і служив у радянській армії. Українська ідентичність формувалася тут серед заводських прохідних, радянських назв і середовища, в якому за українську мову та історію ще доводилося сперечатися.
Синьо-жовтий прапор у місті Дзержинського
Наприкінці 1980-х Ярош був підлітком, якого захопила громадська діяльність. У 1989 році він долучився до Народного руху України та Української Гельсінської спілки. Це був час, коли радянська система вже втрачала монолітність, але її кінець і незалежна Україна ще не здавалися гарантованими.
У пізніших інтерв’ю Ярош згадував синьо-жовті прапори, підняті в Дніпродзержинську у квітні 1989 року. Розповідав і про екологічні протести проти роботи коксової батареї, збирання підписів, власне голодування. Боротьба за право дихати чистішим повітрям поступово виводила до ширшого питання: хто ухвалює рішення і чому мешканці міста повинні мовчки приймати їхні наслідки.
Того ж року він побував на московському Арбаті, де відбувалися акції за легалізацію Української греко-католицької церкви. Там познайомився з Левком Лук’яненком і Степаном Хмарою, від яких, за його спогадами, отримав рекомендації для вступу до Гельсінської спілки. Зовсім молодий хлопець із заводського міста опинився поруч із людьми, які заплатили за свої переконання роками радянських таборів.
Його внесок у здобуття незалежності належить до тієї щоденної роботи, яку складніше показати одним історичним кадром. Він був учасником руху, який змінював суспільні настрої, повертав українські символи в публічний простір, збирав людей і створював осередки спротиву радянській системі.
Коли Україна проголосила незалежність, Ярош ще проходив строкову службу. До цивільного життя він повернувся в листопаді 1991 року. Попереду вже була власна держава, але залишалося питання, наскільки вона зможе звільнитися від політичної, культурної та силової залежності від Москви.
Двадцять років до великої впізнаваності
У 1990-х Ярош пов’язав свою діяльність із «Тризубом» імені Степана Бандери. Працював над розбудовою організації на Наддніпрянщині, очолював її структури, згодом центральний провід.
«Тризуб» поєднував націоналістичну ідеологію, виховання молоді та практичну підготовку. Для Яроша це була тривала організаційна робота, яка передувала його загальнонаціональній популярності приблизно на два десятиліття.
Молодіжні табори, вишколи, невеликі осередки, особисті знайомства рідко привертають увагу великої політики. Проте саме такі зв’язки набувають значення в кризові моменти. Люди вже знають, кому телефонувати, з ким їхати, кому довірити відповідальність. Під час Майдану ці роками напрацьовані контакти дали Ярошу організаційну основу.
Водночас за публічним образом людини зі зброєю легко пропустити іншу частину його біографії. У 2001 році він закінчив філологічний факультет Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка. Писав ідеологічні тексти та книжки, зокрема «Шлях нації». Його політичні переконання складалися через читання, дискусії та власні спроби пояснити українське державотворення.
Інститут історії України зазначає, що вже з 2009 року Ярош говорив про підтримку російськими спецслужбами сепаратистських настроїв у Криму та про можливе використання Чорноморського флоту проти України. Після 2014-го ці застереження читаються особливо гостро.
Майдан і народження «Правого сектора»
Восени 2013 року Ярош увійшов у революційні події з досвідом організації людей. «Правий сектор» виник як середовище координації кількох націоналістичних груп. В інтерв’ю «Українській правді», опублікованому ще під час Майдану, Ярош пояснював, що остаточно це об’єднання сформувалося після побиття протестувальників 30 листопада, коли люди зібралися на Михайлівській площі.
До нього входили, зокрема, «Тризуб», УНА-УНСО та «Карпатська Січ». Учасники готувалися до захисту протесту й долучилися до самооборони Майдану.
Після насильства проти студентів питання безпеки стало для протестувальників практичним. Треба було охороняти людей і приміщення, організовувати чергування, витримувати атаки. «Правий сектор» став одним із помітних середовищ силового спротиву. Його назва швидко набула більшої впізнаваності, ніж назви організацій, які стояли біля витоків об’єднання.
Майдан був величезним і різним. Його тримали самооборона, медики, волонтери, священники, журналісти, водії, підприємці й тисячі людей, які приходили після роботи. Місце Яроша в цій історії пов’язане з тією частиною протесту, яка готувалася фізично захищати його.
21 лютого 2014 року, після масових убивств у центрі Києва й підписання угоди між Януковичем та парламентською опозицією, Ярош виступив зі сцени Майдану. Він заявив, що «Правий сектор» не складе зброї до відставки президента.
Цей виступ показав розрив між домовленостями політиків і настроями частини площі. Після загибелі людей обіцянка поступового врегулювання для багатьох уже не була прийнятною. Ярош висловив цю позицію публічно, взявши на себе відповідальність за жорстку вимогу продовжувати боротьбу.
2014-й: добровольці й справжня історія візитівки
Після втечі Януковича Україна майже одразу зіткнулася з російським захопленням Криму та війною на Донбасі. Активісти Майдану переходили від охорони барикад до формування бойових загонів. Доводилося швидко здобувати досвід, якого більшість із них не мала.
У квітні 2014-го Ярош брав участь у добровольчому рейді поблизу Слов’янська. Через два роки в інтерв’ю Юрію Бутусову він докладно розповів про підготовку та бій. Визнав, що сам тоді не мав бойового досвіду, тому безпосереднє керівництво в бою доручив ветеранові війни в Афганістані.
Саме після сутички 20 квітня з’явилася знаменита «візитка Яроша». Російські медіа демонстрували її як доказ причетності «Правого сектора» до нападу. Українська мережа відповіла лавиною жартів: паперовий прямокутник став універсальним поясненням будь-якої події, яку Москва хотіла приписати українським націоналістам.
Проте за мемом залишилася трагічна історія. У 2016 році Ярош розповів, що візитівка справді була серед речей загиблого водія Михайла Станіславенка, який узяв її на пам’ять. Ця деталь важлива: популярний жарт народився довкола реального бою і реальної людської смерті.
Мем жив довше за конкретний телевізійний сюжет. Він висміював спосіб мислення російської пропаганди, яка всюди шукала одного українського ворога. У цьому вигаданому телевізійному світі Ярош діяв майже всюди одночасно. У реальному доводилося шукати транспорт, зброю, людей із досвідом і допомогу для поранених.
17 липня 2014 року був офіційно створений Добровольчий український корпус «Правий сектор». Ярош відігравав провідну роль у його формуванні та діяльності, а першим командиром корпусу став Андрій Стемпіцький. Бійці ДУК брали участь у боях за Савур-могилу, під Іловайськом, за Донецький аеропорт та на інших ділянках фронту.
Фронтова історія корпусу складається з роботи багатьох командирів і добровольців. Ярош був його впізнаваним провідником, але за цим прізвищем стояли люди, які тримали позиції, забезпечували підрозділи, вивозили поранених і гинули.
У цьому ж середовищі Яна Зінкевич створила медичний підрозділ «Госпітальєри». Вона згадувала, як Ярош підтримав її задум і подарував свій бойовий ніж. Початок медичної служби виростав із конкретної потреби рятувати людей, а згодом перетворився на систему евакуації та підготовки добровольців-медиків.
21 січня 2015 року в Пісках був поранений і сам Ярош. Уламки пошкодили руку та зачепили голову, після евакуації йому зробили операцію. На той момент він уже був народним депутатом.
Депутатство, розходження з «Правим сектором» і власна армія
У травні 2014-го Ярош балотувався в президенти й отримав приблизно 0,7% голосів. Цей результат показав масштаб розриву між його телевізійною впізнаваністю та реальною електоральною підтримкою. Російські розповіді про всевладдя «Правого сектора» погано узгоджувалися з результатами українських виборів.
Восени того ж року Ярош переміг на виборах до Верховної Ради в окрузі №39 на Дніпропетровщині. У парламенті VIII скликання був позафракційним депутатом і заступником голови Комітету з питань національної безпеки і оборони.
Його парламентська робота залишила питання. Ярош регулярно перебував на фронті, але водночас дуже часто був відсутній у сесійній залі. Енциклопедія історії України зазначає, що він пропустив понад 95% засідань. Військова діяльність допомагає зрозуміти його пріоритети, однак депутатський мандат також передбачав обов’язки перед виборцями. Ця суперечність є частиною його біографії.
Окремою проблемою залишалися відносини добровольців із державним військовим командуванням. У квітні 2015 року Ярош став радником головнокомандувача ЗСУ Віктора Муженка. Серед завдань була взаємодія та інтеграція добровольчих батальйонів у Збройні сили.
Це був складний процес. Добровольчі середовища цінували власну автономію та довіру до командирів, а армія потребувала узгодженого управління. Треба було поєднати ініціативу людей із відповідальністю держави за застосування сили.
Наприкінці 2015-го Ярош розійшовся з керівництвом «Правого сектора». У листопаді склав повноваження провідника, а в грудні оголосив про вихід із руху. На основі частини підрозділів, зокрема 5-го і 8-го батальйонів та «Госпітальєрів», почала формуватися Українська добровольча армія.
У заяві про вихід Ярош наголошував на потребі зосередитися на державотворенні. Він залишався опозиційним до влади, проте заперечував бунти, які могли загрожувати існуванню України.
За роки війни його практична діяльність дедалі тісніше пов’язувалася зі збереженням і зміцненням держави. Революційний досвід доводилося переводити в підготовку, командування, забезпечення та співпрацю з військовими структурами.
Велика війна і люди за відомим прізвищем
У листопаді 2021 року Ярош повідомив про призначення радником головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного й оприлюднив фотографію посвідчення. Він говорив про конкретні проєкти залучення добровольчого потенціалу до оборони країни.
Після повномасштабного російського вторгнення цей потенціал знову став потрібний негайно. Уже 26 лютого 2022 року Ярош повідомляв про розгортання підрозділів УДА в Києві, Дніпрі, на Львівщині та в Одесі, про роботу бойових груп на Поліссі, Херсонщині й Миколаївщині. «Госпітальєри» працювали в різних регіонах країни. За його заявою, УДА діяла в підпорядкуванні військового командування та у взаємодії з державними силовими структурами.
Сьогодні офіційний сайт Української добровольчої армії називає Яроша її командувачем. УДА об’єднує бойові, медичні, навчальні та забезпечувальні структури; частина її підрозділів працює у складі державних військових формувань. За дванадцять років війни добровольчий рух пройшов величезну відстань від перших поспіхом зібраних загонів.
У Яроша є й життя, яке набагато рідше потрапляє в політичні портрети. Він одружений, має трьох дітей і онуків. Перший онук народився в березні 2014-го, коли країна щойно пережила Майдан і вже втрачала Крим під російською окупацією.
Його 55-річчя припадає на час, коли незалежність знову доводиться захищати щодня. У цій біографії добре видно, скільки різної роботи стоїть за самим словом «незалежність»: підняти прапор у радянському місті, створити осередок, підготувати людей, захистити протест, сформувати підрозділ, домовитися з командуванням, підтримати медичну службу.
Ім’я Яроша залишиться пов’язаним із Майданом і знаменитою візитівкою. Але найдовший слід його діяльності варто шукати серед людей, яких він зібрав і які продовжили працювати разом. На фронті цінність організатора вимірюється тим, чи здатна створена ним справа жити, воювати, навчати й рятувати інших.
