Уявіть Львів 1930-х років. До зали набивається стільки людей, що охочі послухати стоять у проходах. Перед ними — молода українка, яка щойно повернулася з далеких мандрів і привезла власні світлини та кінозйомки. Вона розповідає про Марокко, Китай, острови Тихого океану. Для багатьох присутніх ці місця існували лише на карті. А для Софії Яблонської вони вже стали частиною життя.
Сьогодні таку жінку назвали б зіркою подорожніх репортажів. У 1930-х її історія здавалася майже неймовірною: уродженка галицького села сама вирушила за океан, навчилася заробляти камерою і писала про світ українською — мовою народу, який тоді не мав власної держави.
Та найцікавіше в Яблонській не перелік країн. Вона вміла починати життя заново: спершу як дівчина, що шукала дорогу в кіно, згодом як мандрівниця й письменниця, пізніше як мати трьох синів. І в кожному з цих життів залишала місце для роботи, яка була її власною.
Квиток до Парижа вона заробила сама
Софія народилася 1907 року в Германові поблизу Львова, у родині греко-католицького священника. У дитинстві її звали Зойкою. Вона вчилася у Львові, цікавилася театром і кіномистецтвом. Думка поїхати до Парижа могла залишитися красивою мрією, але Яблонська взялася за справу: організовувала кінопокази в Тернополі, навіть сама розклеювала афіші. Зароблені гроші допомогли їй вирушити за кордон.
У 1927 році Софія приїхала до Парижа, сподіваючись навчатися акторства. Місто відкрило перед нею світ художників і кіно, але швидкого успіху не подарувало. За два роки вона поїхала на три місяці до Марокко. Ця подорож змінила її заняття: Яблонська почала знімати, фотографувати й записувати побачене.
У 1931 році вона вирушила в навколосвітню мандрівку. Щоб оплачувати її, уклала контракт на зйомку коротких документальних сюжетів. Камера для неї була інструментом заробітку, а репортаж — працею, яку треба вчасно виконати. Відзняті матеріали вона надсилала до Франції, нариси — до української преси в Галичині.
У цій історії є деталь, яку легко загубити за словами «смілива мандрівниця». Софія вирушала в дорогу без нинішніх засобів зв’язку і без знімальної групи. Треба було домовитися про роботу, дістатися місця, зняти матеріал, зберегти його й відправити замовникові. А потім — сісти й написати так, щоб люди за тисячі кілометрів побачили світ її очима.
Українка, в існування якої дехто не хотів вірити
Після Марокко Яблонська приїхала до Львова й збирала повні зали. Її слухали із захватом, але її професійну історію також ставили під сумнів. Польська преса висловлювала недовіру до розповіді про молоду українку, яка самостійно подорожує та заробляє кінозйомкою. Французькому роботодавцеві Жану Ардену довелося листом підтверджувати, що це справді її робота.
За цією недовірою стояло більше, ніж подив перед незвичною кар’єрою жінки. Західна Україна тоді входила до складу Польщі. Український голос можна було почути в галицькій пресі, але української держави на мапі не було. Софії, за спогадами дослідників її творчості, не раз доводилося пояснювати людям за кордоном, хто такі українці.
Вона відповідала не лише словами. Яблонська публікувалася українською, підтримувала зв’язок із редакторами та читачами вдома. Її книжка «Чар Марока» вийшла у Львові 1932 року. За нею — «З країни рижу та опію» у 1936-му і «Далекі обрії» у 1939-му. Париж дав їй фах і роботу; свої найвідоміші подорожні книжки вона віддала українському читачеві.
Що бачила жінка за камерою
У першій половині XX століття європейські оповіді про далекі краї часто зводили людей до «екзотичного» тла. У текстах і кадрах Яблонської можна знайти інший погляд. Її цікавили не лише краєвиди та пригоди, а й те, як люди працюють, готують їжу, виховують дітей, торгують, святкують. Дослідниця Олена Галета звертає увагу: місцеві мешканці в її зйомках нерідко дивляться просто в об’єктив — із цікавістю до тієї, хто приїхала їх знімати.
Софія також помічала несправедливість колоніального порядку. Пишучи про Марокко, вона критикувала те, як європейці привласнювали міський простір і багатства. Її власний досвід українки без держави, ймовірно, загострював увагу до того, чиє слово чують, а чиє — ні.
Водночас не потрібно перетворювати Яблонську на бездоганну героїню з поглядами XXI століття. Вона жила у свою епоху, а її тексти теж містять властиві тому часові уявлення про інші народи. Читати її цікаво саме уважно: бачити і сміливість погляду, і межі часу, в якому вона працювала.
Подорожі, шлюб і троє синів
У 1930-х маршрути Яблонської пролягали через країни Азії, Австралію та острови Тихого океану. У 1935 році вона одружилася з Жаном-Марі Уденом. Подружжя жило в Китаї та В’єтнамі; у них народилося троє синів.
Одруження не ставить крапку в її біографії мандрівниці. У родинному архіві збереглися кіноплівки з подорожей, кадри місцевого життя і зйомки того, як ростуть її діти. У цих матеріалах поруч існують дві історії — жінки за камерою і матері, для якої камера зберігала життя родини.
У 1939 році Софія востаннє відвідала Галичину. Вона вже була відомою авторкою, проводила зустрічі, показувала матеріали з мандрів. Того самого року у Львові вийшли «Далекі обрії». Невдовзі війна перекроїла Європу, а дорога до рідного краю залишилася для неї у минулому.
Острів, будинок і книжка про батька
У 1950 році родина оселилася в Парижі, а згодом переїхала на французький острів Нуармутьє в Атлантиці. Яблонська взялася проєктувати власний будинок. Вона впорядковувала написане, перекладала свої тексти французькою і працювала над спогадами про дитинство та родину.
Після стількох материків вона повернулася письмом до батька й дому. Її «Книга про батька. З мого дитинства» вийшла вже після смерті авторки, у 1977 році.
4 лютого 1971 року Софія Яблонська загинула в автомобільній аварії, коли везла до паризького видавця рукопис нових оповідань та есеїв. До останнього дня вона продовжувала писати.
У її житті вистачило б подій для пригодницького роману. Але найсильніший його сюжет — вибір, який Софія робила знову і знову. Заробити на дорогу. Опанувати камеру. Написати українською про світ, якого її читачі не могли побачити. Повернутися до роботи після переїздів і великих змін у родині.
Колись у Львові люди стояли в проходах, щоб послухати цю жінку. Тепер варто відкрити її книжки: там говорить українка, яка об’їхала планету і всюди знаходила історії, гідні того, щоб їх запам’ятали.
Джерело: Архів і хронологія Фонду Софії Яблонської; дослідження та коментарі істориків у «Локальній історії»; біографічна довідка Французького інституту в Україні.
