Світ входить у період, коли страх перед ядерною катастрофою дедалі слабше стримує великі держави. The Economist звертає увагу, що США, Китай і росія дедалі частіше керуються вузькими національними інтересами, тоді як глобальна відповідальність за недопущення ядерної війни відходить на другий план.

Китайський лідер Сі Цзіньпін публічно виступає проти ядерної війни й не демонструє революційного фанатизму Мао Цзедуна, який у 1957 році фактично допускав глобальний ядерний конфлікт як прийнятну ціну за перемогу соціалізму. Для сучасного Китаю світова війна була б руйнівною передусім тому, що перервала б його довгострокове економічне та геополітичне посилення.

Водночас Пекін відмовляється приєднуватися до запропонованих США тристоронніх переговорів із росією щодо контролю над ядерними озброєннями. Китай пояснює це тим, що його арсенал усе ще значно менший за американський і російський.

The Economist також зазначає, що Китай став значно менш готовим підтримувати санкційний тиск на Північну Корею та Іран через їхні ядерні програми. Пекін не хоче використовувати власний економічний вплив для заходів, які могли б поставити під загрозу стабільність режимів у Пхеньяні чи Тегерані. Для китайського керівництва, за оцінкою видання, американські кампанії зі зміни режимів становлять більшу загрозу, ніж перспектива появи нових ядерних держав.

Найнебезпечніші зміни The Economist бачить у поведінці росії. путін дедалі активніше використовує ядерні погрози та балансування на межі прямої конфронтації як інструмент залякування Заходу й спосіб вимагати для росії статусу наддержави.

Видання нагадує, що навіть у найпохмуріші періоди холодної війни страх перед взаємним знищенням змушував лідерів США та СРСР шукати механізми контролю над озброєннями та домовлятися про запобіжники від випадкової війни.

Сьогодні ж, вважає The Economist, лідери великих держав не перестали боятися ядерного конфлікту повністю, однак цей страх дедалі частіше поступається внутрішньополітичним, стратегічним і особистим інтересам.

Саме це, на думку видання, і робить нинішню епоху особливо небезпечною: відповідальність за запобігання глобальній катастрофі дедалі частіше сприймається як проблема, якою має займатися хтось інший.

Джерело: The Economist.