Стів Віткофф і Джаред Кушнер підходять до війни в Україні, ядерних переговорів з Іраном і майбутнього Гази як девелопери, які шукають вигідну угоду. Саме в цьому, на думку оглядача Financial Times Едварда Люса, і полягає фундаментальна проблема їхньої дипломатії: вони переоцінюють силу майбутнього прибутку там, де сторони керуються питаннями влади, безпеки, виживання та території.
Люс іронічно зауважує, що Марко Рубіо, який одночасно обіймає посади держсекретаря США і радника з національної безпеки, ніби тримається осторонь найбільш безнадійних переговорних напрямків. Натомість Трамп дедалі більше покладається на Віткоффа і Кушнера — мільярдерів із нерухомості, які мають його особисту довіру й тому сприймаються співрозмовниками як люди, що говорять безпосередньо від імені президента.
Їхня головна тактика, пише FT, полягає у спробі переконати сторони перспективою післявоєнного економічного буму: спільною розробкою критичних мінералів, будівництвом дата-центрів для ШІ та іншими великими інвестиційними проєктами. Проблема в тому, що це погано пояснює мотиви і путіна, і Зеленського. путін прагне політичного й територіального контролю над Україною, а для Зеленського головне питання — саме існування держави та її здатність захищатися.
Особливо критично Люс оцінює останню поїздку Віткоффа і Кушнера до москви та Києва. На його думку, вони мали почати з української столиці, але спершу зустрілися з путіним, а вже потім привезли Зеленському оновлені пропозиції. Окремо FT раніше повідомляла, що прориву під час цього дипломатичного турне не сталося, а американські представники фактично намагалися реанімувати раніше обговорювані мирні документи та звузити розбіжності між сторонами.
Оглядач також згадує 28-пунктний мирний план, підготовлений раніше для Віткоффа. Один із його пунктів передбачав, що США виступатимуть посередником у суперечках між НАТО і росією, хоча самі Сполучені Штати є членом Альянсу. Для Люса це приклад того, як недостатнє розуміння геополітичних деталей може робити американських переговорників вразливими до чужих формулювань та інтересів.
Таку саму проблему автор бачить у переговорах з Іраном. За його оцінкою, Віткофф і Кушнер проявили надмірну впевненість у власному розумінні ядерної тематики, хоча поруч із ними не було профільних американських експертів. Люс вважає, що Вашингтон міг передчасно відкинути компроміс, який за умови триваліших переговорів міг виявитися прийнятним.
Щодо Гази підхід, на думку колумніста, майже той самий. Кушнер розглядає сектор як потенційно цінну прибережну територію для масштабної реконструкції та девелопменту, тоді як політичні, гуманітарні та безпекові проблеми не можна звести до бізнес-моделі.
Люс також нагадує про суперечливі закордонні бізнес-проєкти Кушнера. Його плани забудови охоронюваної ділянки албанського узбережжя спричинили масові протести, а від проєкту Trump Tower у Сербії він зрештою відмовився після сильного суспільного спротиву. Для автора це ще один сигнал: те, що виглядає як вигідна угода на папері, може бути політично неприйнятним для людей, яких вона безпосередньо стосується.
Головна теза FT проста: обіцянка майбутніх грошей не здатна сама по собі завершити війни, зняти ядерні ризики чи врегулювати конфлікти. Коли дипломатію підміняють логікою угоди з нерухомістю, «десерт», як пише Люс, починає заважати приготувати основну страву.
