Шлях воїна

За інформацією Міністерства ветеранів, у 2019 році 29 775 українських воїнів, які захищають країну від російської агресії на Донбасі, були жителями Донецької та Луганської областей.

Сьогодні, в літній теплий день, Я в роздумах перед зустріччю з 31-річним луганчанином, який у 2014 році, в травні місяці, почав свій шлях Українського воїна. Спортсмен з двома вищими освітами, він вже 7 років на війні, в гущі подій, на передовій.

Ще до спілкування з Андрієм (ім'я змінено) Я спробував зрозуміти, що мотивує його в боротьбі з проросійськими бойовиками, де він знаходить в собі силу духу, щоб не боятися? Так, він – чоловік. Справжній, принциповий, із загостреним почуттям справедливості – ось таким Я його знаю.

Ми зустрілися з Андрієм біля входу в Київський парк, у нього була тижнева відпустка. Я запропонував йому поспілкуватися на свіжому повітрі – і він погодився.

Перше питання, яке мене цікавило: коли для Андрія почалася ця неоголошена війна?

Андрій ненадовго задумався, якось сумно посміхнувся і відповів: у 2014 році після розстрілу мирних мітингувальників у Києві на Майдані Я пережив колосальні внутрішні патріотичні переживання, а після того, як пізніше, у квітні 2014 року, наш маленький сімейний бізнес віджали козаки з російського міста Ростов-на-Дону, Я остаточно прийняв рішення боротися з проросійськими терористами та сепаратистами. У травні Я записався в бойовий підрозділ "Дніпро - 1", і вже 30 травня - 3 червня прийняв бойове хрещення під містом Рубіжне (Луганська область, околиці Старої Краснянки). Саме тоді Я зрозумів, і, чесно кажучи, було страшно – виникло усвідомлення реальної війни.

Я поцікавився в Андрія, як склалася доля його сім'ї? Вони залишилися в Луганську?

Андрій відповідав: Так, батько та мати з братом залишилися, але тільки до кінця літа 2014, а потім виїхали до Києва. Моя дружина з тещею і братом виїхали ще у травні 2014 року, а Я продовжив воювати за звільнення мого рідного міста Луганська.

Андрій, ти на війні вже сім років, Я здивований, як тобі вдалося закінчити два університети?

На моє запитання Андрій впевнено відповів: Хто хоче вчитися, той вчиться, а хто не хоче – той шукає відмовки. І посміхнувся своєю щирою посмішкою.

Я довго не наважувався поставити запитання про смерть на війні, але все ж запитав Андрія, чи доводилося йому бачити смерть свого побратима?

Андрій не замислюючись відповів: так і не один раз. Ми просто виносили бійців до "швидкої допомоги", вони були ще живі, але, на жаль, не всіх вдалося врятувати.

Андрій замовк. Ні, він не плакав, але очі його заблищали вогниками, пам'ять знову повернула його в той час.

Після невеликої паузи Я запитав у Андрія, чи відчув він турботу української влади про себе?

Андрій відповів: так, отримав квартиру, земельну ділянку та гарантію демократичного майбутнього.

На моє запитання, чи вірить Андрій у перемогу українського війська, він відповів ствердно.

Так, звичайно, – гаряче сказав Андрій, – ми не можемо не перемогти! За нами правда і Бог, наша боротьба освячена кров'ю чесних і благородних людей!

Я щиро побажав Андрію здоров'я і, найголовніше, повернутися живим.

Ми чекаємо Вас, наші воїни, наші захисники, благородні Українські серця! Удачі тобі боєць!

Авторська стилістика збережена.