«Я повернулася. Люблю» – Ольга Герасим’юк в Слов’янську

«Я дуже люблю подорожувати по Україні, тому що вона дуже красива. Для мене досить просто заїхати в ліс. Я б там з радістю жила! Коли мені дуже важко, я виїжджаю пожити в санаторій, навколо якого ростуть сосни і дуби».

Ольга Герасим’юк «Україна і світ», 3 березня 2006 р.

11 жовтня Ольга Герасим’юк побувала в лісах… Святогір’я. Проїхалась по місцях, яким довелося пізнати усі жахи війни, котрі зовсім нещодавно були тут, і досі не закінчилися на території Донбасу.

А вже 12 жовтня ця сильна і водночас тендітна жінка, політик і журналіст, ведуча та автор, продюсер і Член комітету ВР України, лауреат безлічі нагород і премій України й світу, спілкувалася з жителями Слов’янська в затишному приміщенні «Монополія Крони».

Ольга приїхала сюди, щоб презентувати свою книгу «Я повернулася. Люблю» і побачити своїми очима те, про що вже майже не говорять за межами Донецької області. Про війну. Про наслідки. Про травми. Про пам’ять.

Проїхавши по тих місцях, де в 2014 році йшли бойові дії, розбився гвинтокрил з українськими військовими, де сьогодні вже встановлені й продовжують встановлюватися пам’ятники загиблим, вона сказала: «Тут все не так. Але усе рідне».

І дійсно, під час презентації своєї книги з історіями, які вона прожила особисто або спостерігала до того, як нанести їх на лист паперу, Ольга Герасим’юк немов відчула разом з людьми те, що довелося пережити їм. Зачитуючи есе про те, як важливо знайти себе, повернутися до себе і полюбити себе, вона говорила про домівку. Про ту домівку, куди кожній людині треба прийти, але не кожен про це… думає. І що у світі величезна кількість людей, але всі однакові – всі хочуть знати, що вони потрібні, що затребувані, що вільні і не самотні.

Але і тут автор цієї розповіді повернулася до жителів Слов’янська. Для них домівка має більше значення. І повернення в нього зовсім не таке, як більшість людей, що живуть в інших регіонах.

Пройшла паралель і в розповіді про тих, кого ми не пам’ятаємо, про кого не знаємо, хто загинув під час другої світової війни.

А зараз?..

Як же важливо, щоб не забували. Щоб цінували. Щоб передали цю пам’ять та історію дітям, онукам. Адже війна ще не закінчилася. І ніхто не знає, коли кінець цій війні. І скільки загинуло, і скільки загине ще.

І ось тут вже не вийшло стримати сльози. Сильна жінка може плакати. Тому що болить. Болить Україна, яку вона любить, і куди завжди прагне повернутися, де б не була. Навіть на краю світу. Дивлячись на неї, змахнула сльозу і ведуча презентації – Євгенія Калугіна, яка, як ніхто, знає і розуміє важливість історії в становленні майбутнього, щільно займаючись музеєм і відновленням історії Слов’янська та України.

Потім й інші вже сиділи зі сльозами на очах. А згодом і з посмішками.

Тут взагалі у цей день зібралася дуже відповідна аудиторія: волонтери, активісти, військові. Ольга зуміла торкнутися сердець. І в її серці назавжди залишився Слов’янськ, який дуже нагадує їй рідний Пирятин, де вона, будучи маленькою дівчинкою, намагалася розфарбувати світ яскравими фарбами та очистити від брудного нальоту суворої дійсності. Про що й написано в її книзі «Я повернулася. Люблю».

А поки що Ольга їздить Україною та очищає серця, лікує душі й учить любити Україну – будинок, в який завжди і відусюди хочеться повернутися.