День волонтера: як зароджувався волонтерський рух у місті, з якого почалася війна

У всьому світі 5 грудня відзначають міжнародний День волонтера – International Volunteer Day. Волонтерка зі Слов’янська розповіла, як формувався цей рух у місті, яке перше постраждало від російської агресії.

У всьому світі 5 грудня відзначають міжнародний День волонтера – International Volunteer Day. Україна — єдина країна у світі, де на наступний день відзначають День збройних сил. І у цьому є надзвичайний символізм, бо саме українські волонтери під час страшних подій 2014 року, коли країна стояла над прірвою, не опустили руки і допомагали військовим підрозділам.

Волонтерський рух в Україні – це приклад ефективних зв’язків між громадянами, які зосереджені на допомозі.

Саме про такі зв’язки між притомними людьми, справжніми громадянами своє країни, розповіла Марина Данилова, волонтерка зі Слов’янська.

Вона почала займатися допомогою військовим відразу після того, як місто було звільнено 5 липня 2014 року. І це були різні проблеми військових побутового та медичного рівня, з якими на той час держава не могла впоратися.

«Я б не хотіла розповідати про себе, бо я одна нічого не варта. Я б хотіла розповісти про волонтерський рух взагалі у Слов’янську. Бо про наше місто існує така, не дуже гарна слава, як про місто сепаратистів. Насправді це не так, тут дуже різні люди. Є звичайно і сепаратисти. У 2014 році в мене був стан такої провини, мені було соромно, що я взагалі у цьому місті, мені було соромно перед військовими. І в мене було бажання відмити місто від лайна».

Марина розповідає, як все це відбувалося. Спочатку волонтери налагоджували зв’язки.

«Ми їздили з морозивом, молоком, з якимось там ніштяками до військових на Карачун до батальйону «Київська Русь». Там були класні, вмотивовані хлопці. Потім по блокпостах кожного дня, і те, що вони просили, те ми й робили. Потім почалися дзвінки телефоном, на кшталт: «холодильник треба» і ввечері вже був холодильник. Були завдання – сто буханок хліба і цей хліб був через кілька годин».

Волонтерка каже, що заходила до міської ради й там їй завжди допомагали, порадами, зв’язками навіть грошима.

«Я вдячна Денісу Бігунову, який тоді працював у місцевій раді, який підказував, координував до кого звернутися. І ми розв’язували такі питання, які, здавалося, неможливо було вирішити. На Карачуні стояв підрозділ і не було питної води. Ми з Денисом дуже швидко знайшли воду, але її треба було кудись набрати, потрібні були цистерна, пляшки. Через півдня телефонних дзвінків ми знайшли воду під Ізюмом, а це три тони. Ми знайшли Олега Ткаченка, який повертався з Харкова порожнім бусом. І він заїхав і забрав цю воду, а потім їхав боком, поки довіз»

Про Олега Ткаченка видання «Патріот Донбасу» вже писало, але не тільки через його волонтерську діяльність, а й через те, що його дім пограбували.

До пані Данилової колись звернувся капелан одного з підрозділів щодо намету, в якому можна було б проводити службу. До цього все це відбувалося просто неба. Волонтери знайшли намет.

Взагалі, люди дуже часто долучалися до допомоги військовим.

«Я якось випадково зустрілася з Романом Добровольським і сказала, що потрібні светри військовим. Я взагалі спитала, чи є в тебе светр, який тобі не потрібен. Військовим байдуже, як він буде виглядати. Головне, щоб було тепло. Він повернувся через дві години і приніс величезний пакунок, де було 40 натівських светрів. Для мене це було як виграш у лотерею (сміється, – ред.). А потім хлопці були дуже здивовані, бо їм привозили усілякий мотлох».

Коли військові з підрозділу «Київська Русь» їхали з Карачуна на Дебальцеве вони передали багато продуктів до церкви УАПЦ, що по вул. Центральній, для мешканців Слов’янська.

Настоятель єдиної у Слов’янську української автокефальної церкви (ПЦУ) отець Савва відкрив склад, і «караван з Карачуна там розвантажився». Потім все це було роздано людям у місті.

Марина розповідає, що все розвивалося дуже швидко.

«Купа людей приєднувалася, декого я шукала, дехто мене шукав. Був такий переселенець з Донецька, який прийшов і сказав, що хоче допомагати. Я йому сказала: «Вам же самому треба допомагати, як переселенцю». Він відповів що ні, він просто хотів допомогти».

Допомагали і люди з інших країн: Італії, Фінляндії, Канади.

«У 2015 році прийшла фура з 5 тонами гуманітарки. Це був дитячий одяг, памперси та ліки. Ми шукали склад, куди все це дівати. Склад дуже швидко знайшовся – друкарню. Якраз тривали бої під Дебальцеве. Ми вдягали дітей».

Кілька діб волонтери розбирали ліки: «туди протигрипозні, туди кровоспинні, туди матеріали для перев’язок. Потім все це відправляли до шпиталю у Бахмут. Потім почався період, коли ліки з-за кордону приходили до нас. І потім ми їх відправляли до різних підрозділів. В мене були контакти багатьох начмедів, як зверталися і казали, що потрібно».

Марина продовжує працювати у школі вчителькою. З колегами по роботі свою волонтерську діяльність не обговорює.

«Волонтерство – це моє особисте. Я це роблю, бо вважаю, що це потрібне. Коли моя онука стане дорослою і спитає: баба, де ти була, коли була війна? То я їй розкажу, де я була і фото покажу. І мені не буде соромно перед нею».