Василь Паламарчук був адвокатом, письменником і командиром роти. Він воював у 2014-му, написав про ту війну «Військовий непотріб», а 24 лютого 2022 року вирвався з оточених Олешок, залишивши там дружину і трьох дітей. Через два з половиною роки Василь загинув на Донеччині, так і не дочекавшись звільнення міста, заради якого повернувся на війну.
Тепер в окупованих Олешках голод. Росіяни не дозволяють завозити продукти й медикаменти, блокують евакуацію, а дороги навколо міста перетворилися на мінні поля та коридори смерті. Місто Василя Паламарчука, яке пережило окупацію і потоп після знищення Каховської ГЕС, повільно вбивають на очах у світу.
Адвокат
У мирному житті Василь Паламарчук працював у Херсонській колегії адвокатів. Професія дала йому військовий позивний — «Адвокат». Але право для нього ніколи не обмежувалося кабінетом, судовою залою чи текстом закону.
Василь виріс в Олешках, навчався у місцевій школі №1, тут жив, працював, виховував дітей. Він навіть балотувався на посаду міського голови — не тому, що шукав політичної кар’єри, а тому, що вважав Олешки власною відповідальністю.
У 2014 році, коли Росія розпочала війну проти України, Паламарчук залишив адвокатську практику і пішов до війська. У складі 28-ї окремої механізованої бригади служив в артилерії, згодом — у піхоті. Воював на Донеччині у 2014–2015 роках.
На фронті він почав вести відеощоденник. Фіксував не парадний бік війни, а її щоденну, виснажливу правду: побут батареї, розмови військових, абсурд наказів, страх, чорний гумор, безлад і відповідальність, яку солдат мусить брати на себе замість державної системи.
Із цих записів народився «Військовий непотріб».
Книжка про тих, кого не помічають
«Військовий непотріб» вийшов 2019 року. Василь писав книжку довго, повертаючись до матеріалів свого фронтового щоденника і досвіду першого року війни. Вона витримала кілька перевидань, а 2020 року потрапила до короткого списку рейтингу «Книжка року».
Назва була гіркою і навмисно різкою. Йшлося про людей, яких держава згадує, коли їй потрібні солдати, і надто часто забуває після їхнього повернення. Про чоловіків, які ще вчора були адвокатами, підприємцями, робітниками чи вчителями, а сьогодні мали виживати серед артилерійських обстрілів, браку спорядження і військового абсурду.
Василь не намагався зробити війну красивою. Його герої говорять живою, часто нецензурною мовою, сваряться, помиляються, бояться і жартують там, де без гумору можна збожеволіти. Це не бронзові постаті з пам’ятників, а звичайні люди, на яких раптом ліг обов’язок утримати країну.
Саме тому книжка стала одним із чесних свідчень про перші роки російсько-української війни. Не звітом із фронту і не героїчною легендою, а документом людського досвіду.
В одному з останніх великих інтерв’ю Василь із властивою йому самоіронією переказував жорстокий жарт військових авторів: мовляв, їхні книжки стануть популярними лише після загибелі письменника. Тоді це звучало як чорний фронтовий гумор. За кілька місяців жарт став моторошним пророцтвом. В інтерв’ю «Громадському радіо» він ще розповідав про п’ять перевидань «Військового непотребу» і про нові тексти, які хотів написати.
Не встиг.
24 лютого: родина залишається в окупації
Повномасштабне вторгнення застало Паламарчука вдома — в Олешках, разом із дружиною Наталією та трьома дітьми.
Він знав, що наступ буде. За два тижні до вторгнення його викликали до військкомату, в місті почали формувати осередок спротиву. Але ніхто не уявляв, наскільки швидко російська армія пройде Херсонщину.
О п’ятій ранку 24 лютого Василеві зателефонував товариш з адміністративного кордону з Кримом. У слухавці було чути артилерію. Паламарчук поїхав до військкомату, обдзвонив інших військових. Проте зброї вони не отримали. Уже близько 10:30 над Олешками пролетіли російські гелікоптери з десантом. Дороги були перерізані, Каховка захоплена, район опинився в оточенні.
Перед відходом Василь устиг закупити продукти, завезти їх додому і наповнити каністри пальним. Після цього разом із трьома побратимами вибирався з окупації через Голу Пристань. Їм допоміг власник човна. Військові документи довелося залишити на лівому березі.
Автомобіль, який їхав тією самою дорогою слідом, росіяни розстріляли. Усі люди в ньому загинули.
Сам Василь згодом пояснював, чому не міг залишитися з родиною: «Я становив загрозу для родини». Окупанти полювали на учасників АТО, правоохоронців та активістів. Колегу Паламарчука затримала ФСБ, іншого закатували й убили, ще дехто зник безвісти.
Росіяни майже відразу прийшли й до будинку Паламарчуків. Шукали Василя. Дружина відповіла, що не знає, де він.
Наталія та троє дітей мусили переховуватися. Вони чотири рази змінювали місце проживання. Для виїзду їм виготовили фальшиві документи. Дорога з окупації тривала три дні: чотири блокпости між Олешками й Херсоном, обшуки, дві невдалі спроби вирватися з міста.
Зрештою вони пройшли. О другій годині ночі Василь зустрів дружину і дітей у Кропивницькому — через півтора місяця після того, як залишив їх в окупованих Олешках. Цю історію він докладно розповів Суспільному.
У місті залишалася його 82-річна бабуся. Вона категорично відмовлялася покидати дім. Виїхала лише 2023 року, після знищення Каховської ГЕС, коли вода відступила, а затоплені квартали почали гнити. Їй довелося їхати через окуповані території, Крим і Росію, а потім пішки переходити до українського блокпоста на Сумщині.
Родина Василя оселилася у Львові. Сам він залишився у війську.
Повернутися не додому, а на війну
Без документів, які залишилися в окупації, Паламарчук намагався мобілізуватися в Херсоні, Миколаєві та Білій Церкві. Зрештою дістався Києва і вступив до 206-го батальйону територіальної оборони.
Спочатку був розвідником-кулеметником, згодом очолив роту вогневої підтримки 241-ї бригади ТрО.
Він заходив у звільнені Бучу та Ірпінь. Бачив тіла цивільних, спалені автомобілі, людські останки просто на вулицях. Пізніше говорив, що після побаченого для нього більше не існує розмов про «хороших росіян» і примирення посередині.
«Якщо ви будете домовлятися з ними, то буде продовження — кривавіше і жорсткіше», — попереджав він.
Потім була Херсонщина. Підрозділ Паламарчука вивели на ротацію лише за кілька днів до звільнення Херсона. Василь не витримав: разом із побратимами вони вночі подолали близько 700 кілометрів, аби побачити український Херсон і встановити там свій прапор, а потім повернулися до частини на ранкове шикування.
Але Олешки залишилися на іншому березі.
Василь продовжив воювати під Бахмутом, Соледаром, Мар’їнкою. Він відповідав не лише за позиції й вогневу підтримку. Як командир мусив вирішувати, кого відправити туди, звідки можна не повернутися, організовувати евакуацію, повідомляти дружинам і матерям про загибель бійців.
Навіть після поранення він повернувся до строю. У листопаді 2023 року його нагородили «Золотим хрестом» Головнокомандувача ЗСУ. Посмертно — орденом «За мужність» III ступеня.
Василь казав, що готовий воювати до кінця. Для нього це не було красивою фразою.
3 липня 2024 року командир роти Василь Паламарчук загинув під час виконання бойового завдання поблизу Нью-Йорка на Донеччині. Йому було 43 роки.
10 липня з ним попрощалися у Львові. Поховали воїна на Личаківському військовому кладовищі — у місті, де після втечі з окупації знайшли прихисток його дружина й діти.
Місто, до якого він не встиг повернутися
Поки Василь воював, Олешки проходили всі кола російського пекла.
Спочатку — стрімка окупація, обшуки, викрадення і катування людей. Потім — перетворення міста на прифронтову військову зону. У червні 2023 року після знищення Каховської ГЕС Олешки пішли під воду. Люди чекали на порятунок на дахах, гинули у власних будинках, втрачали житло, тварин і все майно. Точна кількість загиблих досі невідома: окупаційна влада приховувала масштаби катастрофи й перешкоджала порятунку людей.
Тепер до окупації, руйнувань і наслідків затоплення додалася голодна блокада.
За повідомленнями місцевої влади та правозахисників, із 26 травня 2026 року до міста фактично не в’їжджає і не виїжджає транспорт. Дороги заміновані, автомобілі стають мішенями для дронів. Продукти, пальне та ліки не надходять.
Люди харчуються тим, що залишилося на городах: кабачками, перцем, старими запасами консервації. Мешканці розповідають про родини, які ділять кілька ложок крупи на цілий день, та обговорюють, які дикі рослини й кору можна їсти. Єдиний уцілілий магазин зачинився. Газу і централізованого електропостачання немає з 2023 року. Воду набирають зі свердловин.
У лікарні критично бракує медикаментів і пального для генератора. За свідченнями жителів, важкі поранення іноді доводиться «лікувати» ампутаціями, бо надати повноцінну допомогу неможливо. Моніторингова місія ООН зафіксувала повідомлення щонайменше про 29 загиблих і 54 поранених цивільних в Олешках та Голій Пристані протягом 2026 року. Мешканці просять про гуманітарний коридор, але Росія його не погоджує.
Оцінки кількості людей різняться: безпосередньо в Олешках можуть залишатися близько двох тисяч цивільних, у місті та навколишньому районі — понад шість тисяч, серед них близько 200 дітей. Україна погодила списки на евакуацію та підготувала режим тиші, Міжнародний комітет Червоного Хреста заявляв про готовність долучитися. Однак російська сторона тривалий час не підтверджує проведення гуманітарної місії.
Це вже не просто «складна гуманітарна ситуація». Не стихійне лихо і не випадковий наслідок близькості фронту.
Росія контролює територію. Росія контролює дороги. Росія блокує евакуацію. Росія не пропускає допомогу. Росія перетворює їжу, воду й ліки на зброю проти цивільного населення.
Так створюються умови, у яких українська громада має або померти, або зникнути зі своєї землі. Саме тому колишні жителі Олешок, волонтери й правозахисники дедалі частіше називають те, що відбувається, геноцидом.
«Військовий непотріб», який утримував країну
Паламарчук писав про солдатів, яких назвав «військовим непотребом», хоча насправді саме вони тримали на собі державу. Після його загибелі видавництво «Білка» започаткувало конкурс воєнної прози його пам’яті. У Львові з’явилася літературна премія «Військовий непотріб», створена з ініціативи дружини Василя Наталії Паламарчук, Всеукраїнського форуму військових письменників та його друзів.
Але найважливішим пам’ятником Василеві мало б стати не перевидання книжки, не премія і не меморіальна дошка.
Ним мали б стати живі Олешки.
Місто, куди повернуться його діти. Місто, у якому знову працюватиме школа, де він навчався. Місто, де адвокат може сперечатися в суді, письменник — презентувати книжку, а людина — просто жити у власному домі, не боячись обшуку, дрона, потопу чи голодної смерті.
Василь Паламарчук загинув, не побачивши Олешки вільними. Сьогодні Росія намагається зробити так, щоб визволяти було вже нікого: виснажити людей голодом, позбавити їх допомоги, змусити покинути місто або померти в ньому.
Тому говорити про Олешки — означає говорити і про Василя. Про адвоката, який залишив судову залу заради фронту. Про батька, який мусив виводити дружину і трьох дітей з окупації за фальшивими документами. Про письменника, який зберіг правду про війну. Про командира, який виконав власну обіцянку воювати до кінця.
І про його місто, яке досі чекає на Україну.
Васю, де б ти не був, знаю, що твої друзі тримають памʼять про тебе у своєму серці.
