Двадцять п’ять років тому світ побачив те, що досі здається сценою з фільму, хоча мільйони людей пам’ятають цей ранок до деталей. 11 вересня 2001 року два захоплені пасажирські літаки врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, третій — у Пентагон, а четвертий, рейс United 93, розбився в Пенсильванії після того, як пасажири спробували перехопити контроль у терористів. Загинули 2 977 людей, не рахуючи 19 викрадачів. Це була наймасштабніша терористична атака в історії США і одна з тих подій, після яких сам час починають ділити на «до» і «після».
У Нью-Йорку цього дня досі читають імена загиблих. На місці веж-близнюків — два чорні квадратні басейни, вода в яких безперервно падає вниз, у порожнечу, окреслюючи контури будівель, яких більше немає. 11 вересня давно перестало бути лише американською датою скорботи. За чверть століття воно стало точкою відліку для нової епохи — епохи тотального контролю в аеропортах, воєн із тероризмом, масового стеження, нових спецслужб, військових інтервенцій і поступового руйнування тієї впевненості, з якою Захід увійшов у XXI століття.
Сам напад був водночас примітивним і неймовірно ефективним. «Аль-Каїда» не мала армії, флоту чи ракет. Дев’ятнадцять людей використали цивільну авіацію як зброю проти держави, яка на той момент була беззаперечно найпотужнішою у світі. У цьому й полягав головний психологічний удар. Після завершення холодної війни США переживали момент майже безпрецедентної могутності. Радянського Союзу більше не існувало, Америка домінувала у світовій економіці й міжнародній політиці, а війна в Перській затоці створила враження, що американська армія може швидко й технологічно перемогти практично будь-якого противника. 11 вересня показало, що глобальне домінування не означає невразливості.
А потім почалася відповідь.
Саме вона через двадцять п’ять років виглядає не менш важливою, ніж атаки. Адміністрація Джорджа Буша оголосила «війну з тероризмом», США вторглися в Афганістан, де режим «Талібану» надавав притулок Осамі бін Ладену та «Аль-Каїді», а у 2003 році — в Ірак, хоча зв’язку Саддама Хусейна з терактами 11 вересня встановлено не було. У політичну мову увійшли «вісь зла», «превентивна війна», «ворожі комбатанти», Гуантанамо, «посилені методи допиту», секретні в’язниці ЦРУ. Усередині США з’явився Patriot Act, розширилися можливості державного стеження, було створено Міністерство внутрішньої безпеки, а авіаперельоти назавжди втратили колишню безтурботність.
Війна, яка мала покарати організаторів одного теракту, перетворилася на систему, що охопила десятки держав і тривала два десятиліття. За оцінкою проєкту Costs of War при Університеті Брауна, американські війни та операції, що виросли з відповіді на 11 вересня, коштували понад $8 трлн. Безпосередньо внаслідок бойових дій у пост-9/11 конфліктах загинули понад 940 тисяч людей, серед них понад 432 тисячі цивільних. Якщо враховувати непрямі смерті від зруйнованої медицини, голоду, хвороб та економічного колапсу, дослідники оцінюють загальну кількість загиблих щонайменше у 4,5–4,7 млн людей.
Афганістан завершився для США у серпні 2021 року хаотичною евакуацією з Кабула і поверненням «Талібану» до влади — рівно через двадцять років після того, як американці прийшли його повалювати. Ірак позбувся Саддама Хусейна, але війна зруйнувала державні інституції, сприяла масштабному міжконфесійному насильству й створила середовище, з якого згодом виросла «Ісламська держава». Бін Ладена американський спецназ убив у Пакистані в 2011 році, однак до того моменту «війна з тероризмом» давно стала набагато більшою за полювання на одну людину.
І тут з’являється ще один, менш очевидний наслідок 11 вересня. Поки Америка десятиліттями була зайнята Близьким Сходом, світова система сил змінювалася в іншому місці. Китай стрімко накопичував економічну, технологічну і військову могутність. росія після хаотичних 1990-х поступово перетворювалася на дедалі агресивнішу ревізіоністську державу. The Wall Street Journal у матеріалі до 25-ї річниці формулює це жорстко: світовий порядок змінили не стільки самі теракти, скільки рішення, які Америка ухвалила після них. Вашингтон витрачав колосальні гроші, ресурси й політичну увагу на Афганістан та Ірак у той час, коли формувалася стратегічна конкуренція XXI століття.
Це особливо іронічно, якщо згадати оптимізм 1990-х. Тоді Захід щиро вірив, що глобальна економічна інтеграція поступово змінить авторитарні держави. Китай прийняли до світової торговельної системи з розрахунком, що багатство принесе політичну лібералізацію. росію запросили до клубу G7, перетворивши його на G8. Західні компанії бачили в Китаї мільярд споживачів, а в росії — нескінченні запаси дешевих нафти й газу. Здавалося, що економічна взаємозалежність робить великі війни менш імовірними.
Чверть століття потому ця картина виглядає майже історичною наївністю. Китай став головним стратегічним конкурентом США, не ставши західною демократією. росія почала найбільшу війну в Європі від часів Другої світової. НАТО знову будує оборонні плани проти москви, Європа переозброюється, а американська політика повернулася до понять великодержавного суперництва, промислової мобілізації та ядерного стримування, які на початку XXI століття багато хто вважав пережитком минулого.
Саме тому 25-та річниця 11 вересня виглядає інакше, ніж десята чи навіть двадцята. Пам’ять про загиблих не змінилася, але змінився світ, з якого ми дивимося назад. У 2001 році головним страхом Заходу став терорист, якого неможливо було знайти на карті. У 2026 році керівники західних спецслужб знову говорять про держави, диверсії, кібератаки, шпигунство, критичну інфраструктуру, ядерну зброю та можливість великої війни.
Глава британської контррозвідки MI5 Кен Маккаллум саме до цієї річниці сформулював це через стару метафору директора ЦРУ Джеймса Вулсі: після холодної війни здавалося, що Захід убив «великого дракона» і тепер мусить боротися лише зі «зміями» — терористами та недержавними угрупованнями. Сьогодні, сказав Маккаллум, світ отримав «найгірше з двох світів»: дракони повернулися, а змії нікуди не зникли. Тероризм залишається загрозою, але поруч із ним знову стоять могутні держави, здатні вести війни, здійснювати саботаж, проводити масштабні кібератаки та втручатися в життя інших країн.
11 вересня змінило й саме західне суспільство. Воно привчило людей до рамок у аеропортах, біометрії, камер, баз даних і до думки, що за безпеку доведеться платити частиною приватності. Воно змінило американську політику страху. Воно породило хвилі підозри до мусульман, дискусії про тортури та допустимі межі державної сили. Воно змінило журналістику: для мільйонів людей це була перша глобальна катастрофа, яку вони спостерігали практично наживо, коли телевізійна картинка стала спільним досвідом для цілого світу. Через двадцять п’ять років ми живемо вже в епосі, коли війни бачимо через смартфони, дрони й Telegram у момент, коли вони відбуваються, але коріння цієї нової медійної реальності частково лежить саме в тому вересневому ранку.
Є ще одна деталь, про яку річниці нагадують дедалі сильніше. Кількість жертв 11 вересня фактично не застигла 11 вересня 2001 року. Рятувальники, пожежники, поліцейські, працівники й мешканці нижнього Мангеттена роками помирали від онкологічних та інших захворювань, пов’язаних із токсичним пилом після руйнування веж. Тому меморіал у Нью-Йорку сьогодні — це не лише пам’ять про один день, а й історія людей, для яких той день тривав ще десятиліттями.
І все ж найсильнішим символом 11 вересня залишається не геополітика. Це ті кілька годин, коли звичайні люди робили речі, до яких неможливо підготуватися. Пожежники підіймалися сходами веж, тоді як усі інші бігли вниз. Пасажири рейсу 93, вже знаючи з телефонних дзвінків, що сталося в Нью-Йорку, вирішили атакувати викрадачів і не дозволили використати їхній літак проти ще однієї цілі. Незнайомці виводили одне одного з диму. Люди телефонували додому, щоб востаннє сказати, що люблять.
Через двадцять п’ять років дуже легко перетворити 11 вересня на геополітичний урок, графік воєнних витрат або суперечку про те, де саме Америка помилилася. Усе це важливо. Але передусім це день майже трьох тисяч конкретних людей, які вранці пішли на роботу, сіли в літак, випили каву, попрощалися з родиною — і не повернулися.
Можливо, саме в цьому і є найважливіша різниця між пам’яттю та історією. Історія питає, як 11 вересня змінило світ. Пам’ять нагадує, що світ завжди змінюється через життя окремих людей.
Через чверть століття Америці доводиться дивитися не лише на те, що з нею зробили 11 вересня 2001 року, а й на те, що вона сама зробила після нього. І, можливо, головний урок цієї річниці полягає саме в цьому: навіть найстрашніший напад не визначає майбутнє так остаточно, як рішення, ухвалені у відповідь на нього.
І сьогодні, через 25 років після 11 вересня, особливо разючим виглядає контраст між тим, як світ колись реагував на терор проти США, і тим, як він звикає до відкритого терору проти України. У 2001 році загибель майже трьох тисяч людей стала підставою для глобальної мобілізації, двох воєн і повної перебудови системи безпеки Заходу. В Україні ж росія вже роками щодня атакує міста ракетами й дронами, руйнує житлові будинки, лікарні, енергетику, вбиває цивільних і веде війну, масштаб якої за кількістю жертв і тривалістю незрівнянно більший за один теракт. І все ж у Вашингтоні дедалі частіше це обговорюють не як кампанію системного державного терору, а як «конфлікт», який треба якнайшвидше посадити за стіл переговорів. У цьому є важкий моральний парадокс нашого часу: Америка, для якої 11 вересня стало доказом того, що терор не можна ігнорувати чи винагороджувати поступками, сьогодні сама ризикує ставитися до значно масштабнішого терору як до проблеми, якою можна керувати дипломатичними формулами.
